– Гаразд, студенте, – перше питання... мн...амм... еее... буде про поведінку підлітків на кри­зі... на великих водоймах... Ти колись був на ве­ликих водоймах, на кризі? – для чогось питаємене прспод із БЖД, потираючи руки.

– Ні, – заперечно хитаю я, – тільки на малих.Мені відразу ж пригадується епізод, як ще

в школі ми з Вованом Косим посеред зими полізли в старий закинутий, але досить глибокий фонтан. На фіга ми туди полізли, я пам'ятаю вже пога­ненько. Здається, Вованові захотілось перевірити, чи справді риба, а її у фонтані було повно, узимку спить. Так от, він обережно, ну, принаймні йому так здавалося, простукуючи кригу ногами, почав наближатися до середини фонтана, який ще не встиг замерзнути. Десь на п'ятому кроці крига під ним загрозливо хруснула... Вован приречено гля­нув на мене... Навіть не зважаючи на свої косі очі, він у той момент нагадував піхотинця, що насту­пив на міну... І раз – із шурхотом провалився по самісіньку шию... Важко сказати, як він опинився нагорі, це все просто вилетіло в мене з голови, але додому ми гнали на скаженій швидкості. Одяг Вована прямо на ходу вкривався крижаною кір­кою, а коли до під'їзду залишалися лічені метри, Вован раптом став, як укопаний. Від несподіванки я налетів йому на спину й перекинув його в сніг.

—А-а-а-а! – вичавив Вован із себе майже фальцетом і прикусив нижню губу.

—Вов, що? Га, ну Вов? – запанікував я.

—Примерзли... – насилу вимовив він.

—Хто? Хто примерз? – ще дужче запанікував я.

—Яйця до штанів... – ледь спромігся він на голос.

Я схопив Вована під руки й поволік його до­волі товсту тушу в під'їзд до ліфта, а Вован три­мав ноги широко розкаряченими, й вони тягли-ся по землі, наче сошки велетенського циркуля.

Найбільш боляче Вованові було на сходах. З кож­ною сходинкою він відчайдушно ойкав і намагав­ся вчепитися пальцями в свою куртку, хоч у нього мало що виходило, бо та теж вкрилася крижаною кіркою. Слава всім святим, що, коли ми опини­лися вдома, Вованова сестра саме вийшла з ван­ни, тож я не придумав нічого кращого, як кинути його в гарячу воду... Матюкаючись, мій друг ок­лигав, а потім я залив його «московською»...

– Знуаєш, – сказав він, язик у нього заплітав­ся, – ау рибууу, рибууу, я їїііі так і не поубачив...

Потому він захріп у тій-таки ванні, здається, навіть не знімаючи з себе одягу...

Але ж не стану я розповідати цьому ось чо­лов'язі про свого друга Вована, його примерзлі яйця й про те, що рибу він так і не побачив...

—По кризі, – кажу я, – взагалі бажано не хо­дити...

—Це правильно, – киває своєю сивою баш-кою ас із БЖД, – але якщо все-таки доведеться...

—Я ж і кажу, якщо все-таки доведеться, то по ній треба повзти, а не ходити... Таким чином збільшується площа...

—Стривай, – стає дедалі говіркішим пре-под, – а як же ти будеш по ній повзти, адже це крига. Там навіть учепитися ні за що, до то­го ж повзти по холодній кризі – це небезпечно, можна застудитись...

І тут я починаю розуміти, що мене задрочу-ють, патосно, безжально й красиво тицяють но­сом у лайно, ще раз намагаються довести, що я лузер, такий безпомічний, що навіть не знаю, що на кризі робити...

—Гаразд, – вирішую я, – цього питання я не знаю, оцініть мою чесність і, якщо можна, дайте мені наступне.

—Так, – відповідає він, – чесність твоя мені ні до чого, я ж професіонал, мені треба, щоб ти на кризі нормально поводитись міг. Але все од­но, ось тобі друге питання... Правила поведінки в тому разі, якщо тебе вкусила змія... – він ро­бить багатозначну паузу й додає, – за кінцівку.

—Так от, – починаю я, – якщо змія вкусила тебе... – я теж навіщось роблю багатозначну пау­зу... – вкусила тебе за кінцівку, треба перетягну­ти кінцівку вище місця укусу чимось на зразок джгута й обов'язково припалити рану... А потім дістатися до лікарні... Це я знаю...

—Ні-ні, – хитає головою він, – ти забув одну дуже важливу деталь. Спочатку треба відсосати!

—Відсосати? – витріщаюся я.

—Авжеж, відсосати... Якщо не відсосеш – вірна смерть...

—У кого відсосати?

—Як це в кого, звісно в себе! – обурюється препод і дивиться на мене, як на повного не­доумка.

Я, зрештою, дивлюся на нього так само. Мені миттю уявляється, як оцей ось клоун іде по лісу у величезному сільському брилі й збирає суниці, запихаючи їх собі в пащеку й розмазуючи по гу­бах. Аж раптом йому під ноги виповзає малень­кий неотруйний вуж. Решта вужів спостерігають шоу з-за найближчого дерева. І от бежсдсшник наступає вужеві на хвіст, той кусає його за по-реііану п'ятку й тікає до друзів, а наш герой,

розсипавши суниці, хаотично намагається в себе відсосати...

Якоїсь миті я навіть вирішую забити на залік із БЖД й просто звалити.

—Гаразд, – намагаюся заспокоїтись я, – а як­що ви не зможете в себе відсосати? Що тоді?

—Як це, не зможу? – обурюється бежедеш-ник так, наче він тільки те й робив, що все життя наступав на змій, а потім у себе сосав.

—Не зможете через особливості організму, адже не кожен такий гнучкий, можна й не дотяг­нутися... ну, до кінцівки...

Бежедешник замислено чухає потилицю й ствердно киває...

– Авжеж, авжеж, твоя правда... тоді залиша­ється два виходи...

-Які?

—Що які? Сам маєш знати! – гаркає він.

—Гаразд-гаразд, я не знаю, – розводжу рука­ми я, – можете так і записати у свою відомість. Але все одно: що його робити, як раптом змія ме­не вкусить?

—Що робити? – «друге питання не знає» – бурмоче він сам собі під носа й записує до блок­нота. – Що робити? Треба знайти того, хто б зміг відсосати.

Я вдруге уявляю бежедешника, який із кри­ком «Рятуйте! Відсосіть мені, будь ласочка!!!» га­сає по лісу.

—Он як... – з розумінням хитаю головою. – Ну, а останній, останній спосіб?

—Останній найлегший... Треба просто вбити змію й принести її до лікарні...

—А це ще для чого? – ще дужче дивуюсь я.

—Щоб лікарі подивилися, яка тебе, дурня, змія вкусила, й увели потрібну протиотруту...

—І що, – питаю я якось приречено, – навіть сосати не обов'язково?

—Не обов'язково, – ствердно киває він... – І про жоден залік не може бути мови... Ти абсо­лютно безпорадний...

—Перепрошую, що саме ви маєте на увазі?

—Маю на увазі те, що тобі, як майбутньо­му педагогові, страшно довіряти життя дитини. Я взагалі дивуюся, як ти дожив до четвертого курсу, не знаючи елементарних речей?..

—І що, заліку не буде? – питаю я.

—Не буде, я не можу взяти на себе таку відповідальність.

Яка відповідальність? За що? За мій лайф? Чи за свій? Я взагалі не розумію, що ця мав­па має на увазі під словом «відповідальність»? І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери, не більше. Він що, справді вірить у те, що жит­тя – це візок з морозивом, який він пхає попе­ред себе, вміло регулюючи температурний ре­жим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят, чи скільки там йому, не доганяє, що все це жорстко відлаго-джений господній бізнес? І що коли ти переста­неш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе від­разу ж приберуть. «Ну добре, добре», – скаже всевишній, поглядаючи, як ти виходиш із лісу, наступивши на змію... А потім візьме й погор­тає розклад місцевих електричок... «Так-так, – похитає головою, – електричка – це навіть

краще, надійніше. Тут хоч соси, хоч не соси...» І навпаки, якщо ти приноситимеш дивіденди й раптом захочеш на все забити й стрибнути під електричку, господь зробить так, що тобі відріже ногу, ну на крайняк дві, які тобі потім благополучно пришпандорять у найближчій лі­карні п'яні хірурги. І ті ноги навіть зростуться, причому зростуться так гарно, що ти потім змо­жеш грати за харківський «Металіст», все одно там інваліди, тож ніхто не помітить – пришиті в тебе ноги, чині.

От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще жит­тя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от про­вів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, прав­да, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам'ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдуш­но доводилось виживати. Тепер ти, муділа, ро­зумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?

Знаєш, ми навіть нічого не говоримо одне од­ному, ми читаємо це в очах – він у моїх, а я в йо­го, ія розумію, що ловити менітутбільше нічого, встаю й прямую до виходу.

– Стривай, – каже він, – але ж ми можемо домовитись...

«Ось воно, – думаю я, – ось його довба­не БЖД, прокажена школа виживання, прави­ла, що по пунктах дозволять вибитися із числа

лузерів... Правила, де в головному пункті йдеть­ся про те, що ти маєш стати жополизом, вижи­ти, дожити до шістдесяти, провести свій кора­бель і так далі... а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залиша­ти щелепи на поличці в склянці, тим самим ля­каючи й доводячи до неврозів своїх онуків, як­що вони в тебе колись будуть...»

Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер... Я зачиняю за собою двері й пори­наю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання – не для мене...