Зазнавши поразки, люди шукають цапа-відбувайла (іноді цю роль відіграє справжній винуватець, який має понести покарання). Усі інші вмивають руки, бо народ завжди є невинним. Народ, що часто поводиться підступно, боягузливо, нерозсудливо, ніколи не стає об’єктом критики з боку політиків - вони не насмілюються сперечатися з ним, засуджувати його вчинки, а незмінно співають йому похвалу попри те, що особливих підстав вихваляти його немає у жодній країні. Єдина заслуга народу - в тому, що він оголосив себе недоторканим і поставив себе на п’єдестал, наслідуючи деспотичних королів минулих століть, які мали абсолютну владу. Подібно до них, легковажний і мінливий народ наділений прерогативою безкарності, виконує всі свої забаганки, не відповідає за те, як голосує, які ініціативи підтримує, на яких рішеннях наполягає, кого обирає і кому мовчки підкоряється. Чи винен народ у тому, що в Іспанії панував франкізм, в Італії - фашизм, а в Німеччині, Австрії, Хорватії - нацизм? Чи винен народ у тому, що в Росії панував сталінізм, а в Китаї - маоїзм? Народ ніколи ні в чому не винен, він прикидається жертвою й уникає покарань (звісно, не каратиме ж він себе - навпаки, він жаліє себе й співчуває своєму горю). Народ є лише наступником випадкових, тимчасових правителів - просто цей наступник має багато мільйонів голів (щоправда, доречніше назвати його безголовим). Кожна з голів поблажливо дивиться на себе у дзеркало й виправдовується, знизуючи плечима: “Я й гадки не мала, що таке трапиться. Мною маніпулювали, мене обдурили, ввели в оману, збили з пуття! Звідки мені було знати? Я - нещасна довірлива жінка (нещасний наївний чоловік)”. Відповідальність лежить на стількох людях, що спільні злочини забуваються, відступають на другий план, завдяки чому анонімні виконавці мають змогу скоювати наступні злочини, щойно мине кілька років, і ніхто не згадуватиме попередні.