Я ловлю себе на тому, що останні кілька днів дуже багато згадую. Спогади немовби самохіть спливають із глибини моєї свідомості, неначе бульбашки повітря з річкового дна, й намагаюся заполонити всі мої думки, залишивши для реалій якомога менше місця. Я навіть починаю перейматися цим, бо тоді, коли в мене був ящик, я бачив не один фільм, де перед очима героя миттю пролітало все його життя… Відбувалось це, як правило, перед смертю, а я, якщо чесно, поки що не мав таких планів… Навіть навпаки. Проте спогади лізли й лізли в мою голову, і я нічого не міг з цим удіяти. Здавалося, вони просочувалия в мою кров разом із киснем, який я вдихав… Телик ми зі старим продали… Бачите, знову спогади…