Новинки София Юрьевна Андрухович

Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?

Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, – долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти. «Фелікс Австрія» – другий роман української письменниці, перекладачки та публіцистки Софії…

У «Сузір’ї Курки» все навпаки: головна героїня тут – не дівчинка, а старенька бабуся Марія, яка живе високо в горах зі своєю улюбленою куркою Марічкою. Марія не припиняє з широко розплющеними очима дивуватись із цього світу і щодня відкриває для себе щось нове. Заради своїх друзів, дідусів Кулінського і Зелінського, Марія долає власні страхи і вирушає до темного лісу, в якому водяться кабанюки з крученими хвостами, ведмедевзі, які іклами розгризають скелі, а кігтями перетинають стовбури сосон, та інші чудовиська. На Марію з Марічкою в лісі чекають небезпеки, несподіванки, відкриття і справжні пригоди. Виявляється, що в лісових хатинках не завжди живуть лихі істоти, і що діти бувають хоробрішими й відповідальнішими від дорослих, і що навіть для літньої людини щось постійно трапляється вперше.

«Сузір’я Курки» – це історія про дитинство і старість, про зв’язок між живими істотами і природою, про емпатію і страхи, про бабусю і дівчинку, рись і кота, про курку Марічку і велику зоряну курку Іскру, яка дивиться з небес.

У книзі використано фото Олени Субач.

Софія Андрухович – відома українська письменниця, перекладачка й публіцистка. В її доробку є прозові твори: «Літо Мілени», «Старі люди», «Жінки їхніх чоловіків», «Сьомга», «Фелікс Австрія», а також переклади: Мануела Ґретковська «Європейка», Дж. К. Роулінґ «Гаррі Поттер і келих вогню». «Сьомга» є свого роду інтимною автобіографією – солодкою і смачною одночасно. Оповідь Софії невибаглива і чутлива. Навіть гидкий вуайєрист наділений в її творі людськими рисами, а прості люди сповнені загадок і бажань. Саме завдяки манері написання письменниця створює атмосферу, яка містить елемент смутку і глибокого гуманізму.

Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, - долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти.

"Тепер, коли Софія Андрухович є незаперечною постаттю в українській літературі, виникає природне бажання мандрівки ad fontes її прози. Читати Софію Андрухович в такому випадку потрібно ab ovo – від перших повістей «Літо мілени» (2002) та «Старі люди» (2005)."

Тарас Прохасько

Я можу вигадувати все, що завгодно, можу дотримуватись документальної точності, переповідаючи те, що мені відомо, описувати, що сама бачила – і завжди говоритиму лише про себе. Описуючи інших людей, їхню зовнішність і слова – я описуватиму тільки себе саму. В інших я не можу побачити нічого, крім свого відображення.

Софія Андрухович

"Тепер, коли Софія Андрухович є незаперечною постаттю в українській літературі, вигіикає природне бажання мандрівки ad fontes її прози. Читати Софію Андрухович в такому випадку потрібно ad ovo - від перших повістей «Літомілени» (2002) та «Старі люди» (2005)".

Дві речі, що гарантують насолоду пізнання, — несподіваність і впізнаваність — ось найкоротше означення третьої прозової книжки Софії Андрухович. Галерея жінок їхніх чоловіків викликає спокусу хоча би ненадовго побути чоловіком їхніх жінок. Розуміючи, що переважно таке не вдається. І власне тому настільки важливим є час читання добрих оповідань.

Нема сумніву, що повість «Старі люди» є інтуїтивною відповіддю на вимоги літератури новішої від найновішої.

Ця проза — без індексу: не жіноча, не чоловіча, не юнацька, не стареча, не ускладнена, не спрощена, не фантастична, не побутова, не любовна, не пригодницька і ще стоні не. Тому, що вона — і, і, і, і… Вона попросту життєва, наскільки життєвою є література. Настільки ж літературна, наскільки літературним є життя.

Чудесна оповість, якої бракувало.

Герої повісті Софії Андрухович – це екзотичні квіти, які снять свої щасливі сни й живуть у своєрідному й дивовижному світі. Зло і цивілізація можуть тільки торкатися цього світу, але не можуть у нього проникнути. І водночас «Літо Мілени» не є цілковитою ідилією, це твір про ідилію, метаідилія, в якій іронічний підтекст резервує для авторки якісь додаткові змістові нашарування. Здавалося б, іронія та гротеск повинні боротися з ідилією. Це справді так, але вони борються не з ідилією в собі, а з ідилією як жанром. Іронія покликана відвоювати для авторки певний резерв, дистанцію до самої себе, яка необхідна кожному письменникові для творчого…