5 Дешифрувати, або ж Сни таємниць

Я взагалі досить таки не любитель сучасної літератури, бо, як на мене, краще почитати класику, а класичний автор – то мертвий автор. Тому, ще живі письменники досить рідко залітають до мого списку прочитаного (у тому ж таки 2019 році таких було аж 5, не враховуючи доробку сучасних академічних дослідників, що, власне таки, не мало). Але сучасна китайська література - це та ніша, якій я б відкрив вільний доступ до свого читацького столу. І неймовірна дяка, за таку можливість, титанічним перекладацьким напрацюванням Надії Кірносової у цьому напрямку.
Взагалі китайська та японська літератури можуть видатися досить таки «чужими» та незрозумілими для нашого читача, що викличе банальну нецікавість до них, а відповідно зменшить обсяги її продукування на нашому книжковому риночку. Так, література східно-азійського регіону (окреслимо його таким чином) дійсно має свій темп, свій настрій, свою тональність, які не властиві нашому західному канону. Ці твори розгортаються наче у ві сні, а читач крокую по ним, неначе по щиколотку в густому молочному тумані. Все відбувається плавно та неквапно, неначе тече спокійна ріка. Ця певна сновидність текстів породжує у пам'яті згадки про твори латино-американських «магічних реалістів», таких як Карпент'єр, Астуріас чи Маркес, але великою мірою це будуть згадки про настрій та темп, наповненість все ж таки буде дещо іншою. Як би там The Economist схвально не писав, що цей роман "...вирізняється на тлі інших китайських романів своїм темпом, жвавістю й абсолютною новизною оповіді", але все рівно спостерігається ця характерна плавність та повільність розвитку сюжету, у якій хоч не зав`язаєш, але вона таки є. Бо, не дивлячись на досить таки дійсно жвавий виклад, сюжет розвивається не так активно, як це вже сталося б в європейському романі. Так, наприклад, автор розпочинає свою оповідь з «генеалогічної глави», тим самим передаючи характерну для китайської культури сімейно-родову соціальну систему, де вибудовується тяглість поколінь, повага до предків та сімейно-кланова єдність. І все це розпочинається зі звичайної оповідної форми, яка вже надалі перебивається репортажними вставками літературного автора, якими той включає себе в сюжет. Власне, саме такий спосіб і дозволяє пожвавити хід подій, що значною мірою має полегшити сприйняття цього твору нашим читачем.
Головним героєм твору є постать геніального математика Жона Дзіньдженя, який стає визначним криптоаналітиком і, разом з тим, шанованим героєм для своєї країни. Математика у творі взята не просто так, а як наука, що максимально відірвана від об’єктивного світу. Вона повністю самостійна і автономна, їй не потрібен світ для власного існування. Вона тяжіє до сфери ідеального у розумінні саме Піфагора та Платона. Так наш герой, навчений лише тлумаченню сновидінь від старого англійського «толмача», не маючи жодного досвіду навчання математичним наукам, у дуже юному віці починає обчислювати великі арифметичні числа методом додавання, і у самому процесі таких дій, ґрунтуючись на самих лише цифрах, самостійно доходить до якогось химерного методу розрахунку, який він не знає й як назвати, цим методом і було множення, яке як «множення» нашому герою відоме не було. І, відповідно, вже на основі цього методу він самостійно формує певну табличку, яка в довершеній формі присутня в нас на звороті кожного зошита з математики. Як було сказано, то з самого дитинства Жон Дзіньджень вмів тлумачити сни, саме завдяки ним він і міг робити такі важкі обчислення, перебуваючи за межами нашого світу. Саме тому тут таку велику роль відіграють сновидіння як протиставлення двох світів – реального і нереального, а разом ставиться і питання про те, який з них все ж таки є більш реальним. Бо, по суті, уся боротьба, уся гігантомахія геніальних умів, відбувається у царині тих світів, сновидних та ідеальних. Ми не можемо ґрунтовно уловити увесь цей герць, але ми можемо лише його відчути, відчути екзистенційно, як жах перед таємницею, яка дещо привідкрила свої дверцята і обвіяла нас своїм протягом.
Таким чином ми і будемо дізнаватися про особу Жон Дзіньдженя, який зовні схожий на крихкий шмат кришталю, а в середині подібний до гранітного обеліску. Тут немає такого досить звичного нам європейського психологізму та самоаналізу (як у того ж таки Достоєвського). Тут ми дізнаємося про персонажа саме через «інших», бо, власне, для китайської культури значно характерніше саме таке сприйняття людини. Таким чином, ми не дізнаємося про внутрішні переживання героя (окрім одного моменту, до якого повернемося в кінці), ми будемо спостерігати за ним очима інших осіб, їх міркуваннями, передсудами та здогадами. Так, як вони зрозуміли вияви його дій або недій, а також досвід їх особистого переживання зустрічі з геніальним, з таємницею, зі справжнім буттям. Ось що найбільш важливе і цікаве у цьому творі, і чим перекривається, за цінністю, більш знайомий нам психологізм. Хоча, на останок, як додаток, автор подає нам нотатник самого Жон Дзіньдженя, де ми можемо доторкнутися до його внутрішнього світу, так би мовити, з перших слів, дізнатися якими словами він міркує, якими словами виражає таємницю. Хоч автор і зазначає, що читання цього додатку нічого не додає, так само як і нечитання – не віднімає до повноти цього твору. Але не вірте цьому хитруну на слово, бо цей додаток є досить таки яскравим мазком до портрету нашого героя, роблячи його більш живим.
На останок, варто зазначити, що Жон Дзіньджень є тим самим великим і шанованим для такої кількості людей героєм не тільки через велич свого генія, але й через глибину власного падіння. Щоб засяяти – треба згоріти, а щоб пробитись до великої таємниці – треба зійти з розуму. Бо власне, геній і божевілля – це одне, поєднання їнь та ян, одне слідує за іншим до тих пір, поки у їх круговерті не змивається межа, коли абсолютне від’ємне число та абсолютне додатнє не зійдуться в одній точці. Тому божевілля може бути не менш шанованим за розум і, можливо, саме воно і розкриває нам двері до Таємниці, які, насправді, ніхто й не замикав.
So, have mysteries a dreams? Так, і цими снами є шифри.