5

Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради — місцеві партійці.
Микола на них вимовив:
— Хліботруси!
— А ми ні: ми хліботруди, — сказав Андрій.
— В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім повідомив:
— Я знаю, хто всякі другі.
— Що знаєш?
— Є хлібопроси, і всякі.
— Добре! — сказав Микола. — Твій горщик здібний варити. А ще?
— Ну, є… хлібоноси і хлібовози.
— Ще — хто?
— Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.
— Гаразд. А хто — ті, що хліб дають хлібопросам? Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло — плечима знизав від невирішення.
— Звуться: хлібодани! — назвав Микола, — Їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?
— Хлібобери, чи ні…
Микола поправив:
— Вони хлібохапи.
Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки.
— Пам'ятай, — попереджує Микола, — щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумів?

Ця книжка - найстрашніша, наймоторошніша з тих, які я коли-небудь читала і, мабуть, з тих, які ще читатиму. Дивно, але я майже не пам'ятаю її зі школи. Скоріше всього, в школі просто ще трохи не той вік, щоби поринути в таку книгу достатньо глибоко. Це та історія, яку треба перечитувати раз на три-чотири роки. Дуже цікаво спостерігати за тим, як змінюється власне сприйняття тексту. Сприйняття своєї історії. Певно, що цей твір найбільш яскраво здатен показати читачеві, наскільки той подорослішав за ці роки.
Знаєте, вперше за моє читацьке життя сталося несподіване і дивне: в мене працювали не тільки уява і емоції, а й... самопочуття. Протягом читання історія так глибоко проникала в мою сутність, просто неймовірно. Читала я вночі. В цілковитій темряві і тиші уява малювала мені страшні образи живих трупів, таких буденних і нетипових кладовищ.... Емоції постійно давали волю: хотілося плакати, кричати, жаліти, співчувати, вболівати за тих стражденних людей. Підсвідомо навіть шорохи лякали, настільки заглиблювалась в зміст. Самопочуття творило дивні речі: то мені хотілося їсти, то страшенно нудило...
Дуже-дуже страшно жити в голодному світі: коли споживаєш навіть найбільш неїстівні продукти і речі з навколишнього середовища, про які сучасна людина навіть і подумати не може, як про їжу... Коли апетитним здається найбридкіше, коли буквально сходиш з розуму від голоду, а всюди лежать трупи. Коли навіть живі вже як трупи... Пережити голод - найбільший героїзм. Ось же вони - герої... Це просто нема слів, як страшно, не описати...
Які ж ми з вами щасливі, що живемо без голоду і холоду, а навіть можемо експермментувати з різноманітною їжею! Цю книжку неможливо прочитати швидко, вона пронизує наскрізь холодом, страхом, мороком, життям і лиховісною смертю. А сім'я Катраників уособлює мільйони сімей, всіх і кожного, хто пережив голод і хто поліг страшною смертю...
Мабуть, найбільше, що ми можемо зробити на сьогодні - засвічувати в кожній хаті свічку в четверту суботу листопада кожного року. Ці вогники нашого життя символізують пам'ять мільйонів загублених життів... Нам залишається засвічувати вогники, не забувати про хвилину мовчання і пам'ятати.

— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув.