5

і ось він виповзає-таки на гору, зупиняється, обертається й бачить ціле місто, що лежить унизу. Дощ припинився, туман осів у долину, мов перекип'ячене молоко. Паша дивиться на місто й зовсім його не бачить. Бачить лише чорну яму, над якою, наче повітряні змії, висять великі чорні дими з довгими хвостами. Так, мовби хтось викачує з міста душі. Й душі ці — чорні, гіркі, чіпляються за дерева, пускають коріння в підвали, ніяк їх не вирвеш. І ще там, далеко, з іншого боку міста, щось палахкотить, розповзаючись обрієм, ніби з ґрунту вийшла розпечена лава.

Я очень вовремя ее прочла. Хорошо, что не тогда, когда она поступила в продажу, а именно сейчас, после 24 февраля этого года. Я проживала ее буквально физически, читала перед сном и она продолжалась во снах, лихорадочных и тревожных попытках убежать от опасности, которую несли в себе непонятные существа... Я откладывала чтение, когда начинала ныть челюсть, так сильно я стискивала зубы и раскалываться голова, потому, что все. что происходило с Пашей, школьным учителем, три дня пытавшегося добраться до интерната. в котором жил его племянник, обрело осязаемость. Я понимала и знала, что такое взрывы, дым от попаданий, зарево на горизонте, животный страх, когда дом трясет от близкого разрыва снаряда. Цитата, в самом начале отзыва - я это видела из окна, как Паша на верхней лестнице в безымянном городе...

Я очень благодарна автору, что он избежал прямых, в лоб, суждений "Он хороший, потому, что за тех, а вот тот, плохой, потому, что за не тех". В его романе есть просто люди, которые бегут от войны и смерти, которые живут в самом кошмаре, не ведая, что с ними будет завтра, да какое завтра, уже через минуту. Эта неопределенность давит и давит, как будто внутри пружина, хочется ее распрямить, вздохнуть, но никак, дыхания не хватает.

В романе нет ура патриотизма, но есть выбор, на чьей стороне твой дом, это почти осязаемо получилось показать Жадану, важность понимания, что для тебя эта земля и кто для тебя те. кто рядом и почему этот выбор важен.

Очень антивоенная книга.

Можна все це забути? — запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі. Звісно, що так. Я про все забуду, переконує себе Паша, і малий теж забуде. Не треба йому всього цього пам'ятати, ні до чого йому цей запах сірки й сирого людського м'яса, не варто йому згадувати цей бруд під нігтями. Людина не має тримати в пам'яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити? Він усе забуде, з ним усе буде добре, він забуде про інтернат, про сирітство, про відчуття замкнутості, з яким прокидаєшся в чорному підвалі. Хай краще згадує щось хороше, щось, що не викликає ненависті й відчаю. Запах дому, або запах дерев на подвір'ї, або запах відлиги — січневої, тривалої, що пахне рікою. Він згадуватиме відлигу, запевняє себе Паша, обов'язково згадуватиме. Жодної крові, жодного металу. І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й упевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера — нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе. І єдине, що можна зробити, — дотягнути його зараз додому, викупати, напоїти солодким чаєм і покласти спати. Хай відсипається, хай спить, скільки зможе, скільки йому спатиметься, скільки його не полишатимуть сни. Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й нічого непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив.