4

Спочатку я читала книгу із олівцем у руках - моє внутрішнє занудство вперто підкреслювало русизми і помилки в тексті.
Потім я тим же олівцем почала розставляти розділові знаки там, де їх просто не було за задумом - а це добрячі півкниги.
Аж поки нарешті я не зрозуміла, що подумки я виділяю ще добрячі півкниги - аби розібрати на цитати.

Дзвінка Матіяш ніколи не буде в списку моїх улюблених письменників. Бо в мене взагалі немає улюблених письменників. І улюблених гуртів немає. І фільмів. Є такі, які ніколи не набридають - не мозолять слух і очі. От до таких належать і її тексти.
ЇЇ читаєш, і огортає тебе такий світлий трагізм. Її читаєш - і самій хочеться писати. Її читаєш - і одужуєш.
Я ніколи і нікому не дам свої книги Дзвінки Матіяш, бо занадто інтимним є те, що вона описує. Там немає еротики, але там саме така задушевна інтимна атмосфера, як наче сидиш в сутінках кімнати із найближчою людиною і просто мовчиш, дивишся їй/йому в очі, вгадуєш думки, щось пригадуєш, посміхаєшся, але мовчиш - і від того так хороше-хороше.
І от цим дійсно не хочеться ні з ким ділитися.