Рецензувати даний твір мені видається нелегкою справою, проте, як кажуть, вовків боятися – до лісу не ходити. Що ж, «Сто тисяч» -- це такий собі памфлет, присвячений, у першу чергу, тим, хто намагається ловити рибку в каламутній воді, але сам у ній і тоне.

Із глубоким співчеттям тут автор висміює жадібність, жагу до наживи і, безумовно, нечесність. Тим не менш, поряд із комічним у п’єсі стоїть трагічне, разом із смішним стається щось, що викликає сльози. Важко навіть думати, що тоді суспільство продовжувало справу морального розкладу, чому і присвячена ця уїдлива творчість Карпенко-Карого.

У світі письменника гроші стали дорожчими за все. Але чому ця трагікомедія не втрачає своєї актуальності і зараз? Бо, хоча б, жахає не тим, що таке було, а тим, що таке продовжується.

Але важко не відмітити того, що твір сам по собі виглядає фальшиво, штучно. Діалоги ненасичені тим життям, адже відбуваються ніби між ляльками, керованими вищими силами. Якась неправдивість простежується червоною ниткою через усю книгу.

Але… Письменник не констатує смерть цьому суспільству, він дає якийсь, можливо, багатообіцяючий фінал – хепі-енд. Хтось може сказати, що воно на хепі-енд не тягне, але ж чи це трагедія для душі, коли вона волею обставин була врятована? Хіба це трагедія для людини, коли вона лишилась жива?