5 Ех, ми, інваліди цивілізації!

Насправді особисто для мене написання цієї рецензії, коли я відкрив текстовий редактор, здалося неможливим. У голові опинився цілий рій усяких різних, можливо, навіть дивних думок, у голові пісні… Але треба хоч спробувати, як героям цієї прекрасної драми.

Кажуть, що даний твір у загальних рисах описав особисту трагедії письменниці – її кохання до Сергія Мержинського, який, на жаль, також трагічно загинув (хоча це відбулося через декілька років після публікації «Блакитної троянди», тому ця гіпотеза не витримує критик). Саме тому кожному читачеві без довгих роздумів стає зрозуміло, чому так яскраво, так живо і по-справжньому описана ця трагедія і цей біль, якщо, звісно, не звертати уваги на геніальність її автора.

Що ж можна сказати? Чому саме цей твір такий виразний, такий в дійсності незвичний для української літератури? Ви скажете: новаторство! А я скажу, що так, ви праві, але не повністю. Тут описане не звичайне життя українського селянина, таке звичне для читача української літератури, а трохи інша тема – тема дворянства, українського за своєю природою з його недоліками та перевагами, утім саме ця драма прекрасно знайомить із норовом тодішнього українського вищого суспільства.

Любов. (Куди-ж мені інших виховувати, коли я сама не вихована. Мене-ж балували, а не виховували. Як вам здається, хто з нас кого виховав, чи тіточка мене, чи я її?
Саня. Ну а твій татко. Любо, здається був такий чоловік…
Любов. Він не виховував мене, він просто любив мене. (…)

Але ж не з точки зору історичної чи соціальної цей твір стане цікавим для кожної людини. Звісно ні. Ті, хто кохав, зрозуміють Лесину мову. Тут можна і помітити ту надзвичайну різницю між "Лісовою піснею" та «Блакитною трояндою». Тут помічаються нотки занепаду і болі людини, яка утратила усе, в тому числі, можливо, і своє щастя, яке втекло крізь пальці.

Шлюб – це кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів!

У цих словах чітко, як у «Лісовій пісні», простежується відношення поетеси до любові. Вона йде проти вітру – суспільства. Вона не хоче вписувати свою любов у загальноприйняті рамки, бо не хоче «кайданів»! Л. Українка робить свою героїню сильною особистістю, але все ж слабкою закоханою…

Дівчина в 25 літ найнебезпечніше створіння в світі (…)

Письменниця із особливим хистом описує це кохання рівної з рівним, тобто йде від загальноприйнятого підкорення жінок чоловікам, йде проти суспільної моралі. Її сила якраз в тому, що з тими контрастами перед нами предстала Любов, дійсно вільна, а з іншого -- усі ті ниці, низькі люди, які звикли бути «як усі».

Єсть-же інша любов, ніж та, що веде вінця, я от що думаю.

І все ж воно є! Так кохання – це життєствердна сила, яка у своїх крайніх формах веде до піку насолоди, а потім і до божевілля. Любов (а недаремно обране ім’я!) не може без любові і віддатись їй повністю не може. Автор пропагує саме ту повну відданість своєму коханню, без «але» і без острахів. Так, від нього божеволіють і вмирають. Але ж і отримують найвищу насолоду… То що краще: жити нещасливо, але довго; чи житии щасливо, але мало?

Якщо "Тіні забутих предків" описують історію «українських Ромео і Джульєтти», то «Блакитна троянда» описує історію поета до його ідеала, історію Данте до Беатріче. Ту прекрасну історію, яка дає сили жити і вірити, але й… плакати. А дійсно ж… Драма може розчулити і камінь, і серце крем’яне.

Хто не бував молодим? Молодість без драматургії не може!

І саме так життєствердно (не кидайтесь одразу каміння) закінчується драма. Болячопекуче, але правдиво і чесно, вірно і реально. Дійсне кохання, у чому переконала Леся Українка мене, це те кохання, яке змушує не боятись смерті і «серед лиха співати пісні». Таке-то кохання й переживає кістляві обійми старої смерті, воно переживає суспільство і усякі наукові теорії. Воно вище за життя і навіть за Господа-Бога. Що вже казати й про беззахисну людину?..