З жовтня минулого року українці мають можливість побачити виставу з вітчизняними акторами - театральний арт-проект за твором сучасного французького письменника «Оскар і рожева пані». Побачивши афіші, я вирішила, що хочу туди піти. Я не була знайома ні з автором, ні з його творами, але щось всередині мене підказувало, що сходити варто. Пізніше дізналась, що вистава благодійна, і всі зібрані кошти будуть спрямовані на забезпечення безнадійно хворих діток всією необхідною допомогою, тому до бажання відвідати виставу додалось ще бажання зробити свій маленький внесочок в таку велику справу.

Неперевершена акторка Ірма Вітовська виконувала роль Рожевої Пані – посередника між Богом і Оскаром. А саму роль Оскара і хворих його друзів – дітки, маленькі учні івано-франківської театральної студії. Як говорила в багатьох інтерв’ю Ірма Вітовська, якби ті ролі виконували дорослі – глядачі розуміли б, що дивляться виставу, що перед ними постановка, а не реальне життя. І я цілком з нею погоджуюсь. Дітки настільки правдиво, тонко, чуттєво грали, що не повірити було неможливо. Складалось таке враження, що на той час я знаходилась не в палаці культури, дивлячись на сцену з акторами та декораціями – я стояла в стінах лікарні, спостерігаючи за хворими дітками і останніми днями життя маленького Оскара.

Сама вистава – це суміш болю і безвихідності. Впродовж тих півтори годин, що вона тривала, відчуття провини мучило, мабуть, всіх, бо так хотілось допомогти щось змінити, але кожен розуміє, що то неможливо. Це та ситуація, коли кінець вже завчасно відомий, однак всі ці 12 останніх днів, проживши разом з Оскаром, докорінно змінюють погляди на певні події, привідкриваючи завісу, за якою зображено реальне лікарняне життя без прикрас.

Були моменти, коли зал вибухав сміхом – звісно, не без цього. Але були моменти, коли і на сцені, і в залі панувала тиша, лише чутно поодинокі шморгання носом – сліз не стримував ніхто. По закінченню весь зал встав. Аплодували стоячи. В знемозі одночасно витирати сльози серветками і аплодувати, ми дали волю емоціям, і сльози просто лились по обличчю. Важко було повірити, що то все було не насправді, і що в реальному житті ті дітки здорові. Однак інша страшна думка, що зараз в стінах лікарень, вдома є малеча, що відчуває той пекельний біль хвороби, доживаючи останні дні на цьому світі, бачить останні сонячні промені, чи сніг, чи краплі дощу, чи лист, що падає безшумно з дерева… Це дуже важко і дуже-дуже боляче усвідомлювати. І так хочеться, щоб таких діток не було, щоб стереотип «дитинство – найщасливіша пора» в даному випадку був реальністю і дійсністю для кожної дитини. Але якщо вже таке сталось, то щоб останні дні малечі пройшли незабутньо, без болю і страждань, а з щирими посмішками, обіймами батьків і здійсненням мрій, які, здавалось би, так і мали б залишитись мріями, але за допомогою центрів паліативної допомоги, стали реальністю.