Надихнуло

Так склалося все. Це був такий дивний жанр розповіді, в якій не згадувалося ні імен, ні подій, ні номерів записаних на серветках, ні запахів, ні кольорів очей, волосся або небес, ні смаків, ні думок великих чи малих мислителів…. зовсім нічого. Була порожнеча наповнена всім, яскравий клаптик білого паперу, який міг і одночасно не міг передати і понести на самому собі і в самому собі цілий Всесвіт.
Який жах для нього очікування….Він чекає своєї долі, бо скоро йому дадуть ім’я, не його ім’я, а чуже і далеке, але воно міцно ввілл’ється в нього. Це, наче гриб кордіцепс, який проростає в тілі гусіні чи мурахи вбиваючи їх, але при цьому не дає доступу до них іншим мікроорганізмам і не дозволяє розкладатися. Тобто мураха наче є але вона тепер лише як умова для розвитку цього «чудо-гриба» і не більше.
Це був порожній аркуш. На ньому палко могла б малювати уява візерунки, що стали б шедеврами; вірші або новели бажали бути єдиним із ним; навіть музика вмерла б, ставши нотами аби лише лишитися тут. Але важко дається залежність, хоча мрії теж залежність, але про них ніхто не знає і вони навряд збуваються, тому це єдиний спосіб творити незалежно. Ми вільні лише коли не маємо назви, але з самого початку нам хочуть дати ім’я, на нас пишуть певний заголовок, щоб позбавити вибору аби лише залишити нас у кайданах на вічно.
Без заголовку, без дат, без імен (особливо без них), навіть без будь-яких слів наша програма налаштована на оцінку і розпізнавання, ми схильні до систематизації всього, що бачимо. У пошуках назви, в очікуваннях того єдиного слова або кількох слів, що перевернуть світ, що стануть ідеєю, метою, ідеалом…..безвісті зникли мільйони.
Аркуш паперу, як заздрю тобі, коли відчуваю твій біль чи радість від очікування. Мабуть, це так потрібно, щоб через страждання досягнути найвищого блаженства. Щоб отримавши назву боротися із нею заперечуючи всім єством і кожною найменшою частинкою тепер вже природню і цілком логічну приналежність. А є інша стратегія війни: нічого не робити, утворюючи симбіоз але внутрішньо знищувати себе, щоб повністю віддатися потоку чужого і такого незбагненного бажання.
Пиши, пиши! Скоріше заповни простір серця, бо колись білий аркуш вміщав все, але якщо хоч слово є у куточку, то у ньому порожнеча…Заповніть його, тільки так він знайде стан відносного спокою!
Все закінчилось. Немає вже повноти тиші, на ньому тепер красуються дрібненькі літери, шанс розібрати написане знаходиться за граням фантастики. Але аркуш гордий він має ім’я, має ціль у житті(хоча не знає ані першого, ані другого), він ні до чого не прагне, адже хіба можна ще побажати щось? Мабуть, дізнатися, що на ньому написано…Ні, це не вірно, хто ж захоче ще щось знати, коли думає що має все…
Найбільший потенціал має нереалізованість, бо у реалізованого лише факт, нудний і незрозумілий, конкретний і чіткий. Хтось скаже, що це дурниця, але прислухайтесь до аркушу паперу.