Рецензии на книги издательства «Наш Формат»

Уж не знаю, чего я ждала от этой книги (дневник всё-таки), но то, что получила, мне не сильно понравилось.
Дневник книготорговца конечно же не будет изобиловать умопомрачительными приключениями, в нём не может быть скелетов в шкафу, каких-то невероятных тайн и красавиц с томными взглядами. Здесь всё очень просто - один год из жизни продавца букинистических книг, месяц за месяцем, день за днём… рутинная робота. У всех у нас такая, просто разная. А Шон Байтелл перенёс свою рутину на бумагу, и сделал книгой.
И всё хорошо, вы ничего такого не подумайте. Просто мне было скучно.
И я только что догадалась, чего ожидала. Помните нашумевший сериал «Книжный магазин Блэка»? Вот примерно на что-то такое я рассчитывала.
Шон, конечно, тоже не замечен в особой любви к покупателям, но переплюнуть Блэка ему не удалось. И если Блэк располагал к себе, несмотря на свою хамовитость и упёртость, то Шон почему-то раздражал. Уж простите, не сравнить не смогла. Наверное всё дело в визуализации.

Простая спокойная книга. Столько то заказов. Столько то найдено книг. Столько то покупателей. Такая то выручка. Иногда кое-то про покупателей, чаще с сарказмом и немного со злобой, меньше с любовью. Но покупатели тоже не подарочки, и я понимаю Шона.
Фестивали, книжные распродажи, поездки за книгами, в основном по печальному поводу, после чье-то кончины. Это часть жизни, хоть и грустная.
«Покупать книги, оставшиеся от умерших людей, для букиниста - капуста привычное дело. Постепенно к этому привыкаешь и воспринимаешь без эмоций.»

Порадовала любовь автора к своему городку, маленькому уютному Уигтауну, который с 1998 года стал значимым местом для книголюбов многих стран. Вот это особое чувство привязанности чувствуется на протяжении всего повествования. Очень трогательно.
«Магазин по-прежнему работает, -» этой фразой заканчивается книга. Надеюсь, так оно и есть.

KillWish
2/19

Зрозумій мене правильно: світ, який ми хочемо збудувати, мусить перетривати нас.
Заради тих, хто прийде після нас.

Для чого тягнути кота за самі знаєте що? Можна ж було зробити дуже змістовну трилогію і зупинитись на піку історії. Але мимаємо 4 основні книги і багато додаткових. Остання з них - "Буря війни", настільки розтягнута, що фінал навіть і не здається таким вже і жахливим. Не ідеальний, але радує, що він настав. "Сухо" закінчився цикл. Наче і вирішилось все, майбутнє чітко обмальоване, справедливість перемогла. Все ок, все логічно. Та емоційно я взагалі не відчула полегшення від фіналу і розв'язки. Хотілося отримати більше в емоційному плані, і менше тексту.

— Здається, до політики в тебе більший хист, ніж до війни, Маро Барров.
Я зболено всміхаюся.
— Це одне й те саме. — Здається, я нарешті засвоїла цей важкий урок.

Ну оочень популярно. Возможно, автор хорошо разбирается в теме, а упрощает только для публики.
Уровень анализа — онлайн-тест "Какая ты личность".

Очень много утешения. Постоянно повторяется, что "интроверты не хуже экстравертов". Если автор хотела подчеркнуть эту мысль, одной главы хватило бы. Под конец прочтения эти повторы выглядят как аутотренинг.

Я не хочу какать, я не хочу какать... Я не обкакался

Я верю, что Холли Герт искренне хочет помочь интровертам. Ее логика такая:
1. Быть интровертом — не плохо.
2. Интроверт может быть счастливым.
3. Вредит именно непринятие себя как интроверта.
4. Нужно принять себя и понять свои особенности.

Поэтому автор рассказывает об особенностях интровертов и о том, что это нормально. Помогает другим принять себя.

Оффтоп: в книге очень много отсылок на Библию. Причем не только на популярные сюжеты, но и на какие-то похождения монахов.

Понравилась идея про батарейку. Экстраверты заряжаются от других людей, а в одиночестве разряжаются. У интровертов — наоборот. Силы пополняются наедине.

ИТОГ. Целевая аудитория книги — американские домохозяйки-католички, которым трудно общаться с другими людьми. Я не понимаю, для кого "Наш Формат" перевело эту книгу. Для "комфортных" девчонок-СЕО, которые отдыхают на Рейтарской? Надеюсь, книга найдет своего читателя и утешит его.

Я не буду говорить, что эта книга плохая, ведь это совершенно не так. Она классная и даже больше, но, к счастью, или к сожалению — я перестала увлекаться такими книгами пару лет назад, делая редкие исключения, но не для этой истории.

История о любви, смерти, одиночества, танго и, самое интересное, о книгах. Жан, главный персонаж этой истории, владеет “Литературной Аптекой”, предлагая посетителям именно те книги, которые им нужны, чтобы избавиться от тех симптомов, не лечащих в обычных аптеках.
Но, как мы все знаем, каждый человек может помочь другому, но не самому себе. Поэтому помочь самому Жану решает Макс — писатель, чей дебют поразил Париж и теперь ему приходится скрываться от фанатов и журналистов, потому что он боится признаться, что у него не возник сюжет на следующую книгу и ему нужно его срочно найти.
А где искать женщину, которую Жан любил двадцать лет назад и до сегодня, и сюжет следующей книге, как не в путешествии по рекам Франции?

— Я б хотіла, щоб мій чоловік покинув мене заради кохання. Бо це найкраща причина

Тепер Макс плакав, нестримно ридаючи. Він опустився на коліна і обійняв месьє Одинака за ноги.
— Ну, ну, — пробурмотів той. — Усе добре. Хочете трохи постернувати?
Макс учепився в його холошу.
— Ні! Я хочу курити! Я хочу пити! Я хочу нарешті знайти себе! Я хочу писати! Я хочу зрозуміти, хто любить мене, а хто ні. Я хочу взнати, чи боляче любити, я хочу цілувати жінок, я хочу …

Одинак уявляв, як ці маленькі діти, що тепер зачаровано слухали із широко розплющеними очима, виростуть, і настане час, коли вони не зможуть жити без читання, як не можуть жити без повітря, не зможуть жити без відчуття дива і того особливого стану, коли, читаючи, наче дивишся кіно в себе в голові.

— Для мене — це лаванда, — нерішуче зізнався він.
— Вам хочеться плакати чи навпаки?
— І те й друге. Це запах моєї найбільшої помилки — і мого щастя.

Хорошая книга про консерватизм. Показывает дух консерватизма: главные идеи и общий настрой.

Приятно, что такие книги выходят и на украинском языке.
Этот перевод скорее для Западной Украины — Наш Формат часто этим грешит ("допамін" вместо "дофамін", "модерна Америка" вместо "сучасна Америка").

Книжка сложная, читал ее пару недель (хотя там страниц 160). Экскурс в историю консерватизма.

Автор дает большой список литературы для углубления знаний — от Джона Локка и Гилберта Честертона до Стюарта Милля и современных консерваторов.

Хорошая альтернатива "Оксфордским введениям" на украинском языке. Ставлю три балла, жду больше похожих книг.

———————————————————

Консерватизм. Цитаты и заметки:

[Ідеї] не постають з інших ідей, а часто сягають своїм корінням біологічних, соціальних і політичних умов, які лежать глибше за раціональні аргументи.

[т.е., против человеческой природы в политике не попрешь]

Насправді, згідно з однією з версій, консерватизм виник як спроба зберегти родинні та релігійні цінності в спільнотах, що почали реорганізовуватися шляхом впровадження винятково політичних законів.

Назва «консерватизм» говорить сама за себе: це намагання законсервувати (зберегти) спільноту, яку ми маємо, - не в усіх дрібницях, тому що, як казав Едмунд Берк, «ми повинні змінювати заради збереження», але в тих аспектах, які забезпечують тривале виживання нашої спільноти.

Конкуренція лежить в основі нашої природи, це наш спосіб розвʼязувати проблеми, а водночас найважливіша соціальна причина виникнення цих проблем.

раціональне й розумне можуть не збігатися.

легітимність уряду залежить від згоди підвладних.

[Шарль-Луї де Монтеск’є]. Його праця «Про дух законів» (De l'esprit des lois, 1734) містить найвпливовішу версію теорії про те, що влада уряду здійснюється через три окремі сфери - виконавчу, законодавчу та судову - і що ці сфери мають бути якомога більш розділені, щоб гарантувати свободу громадян.

Французька революція ішла в бій з гаслом, яке обіщяло свободу та рівність разом. Подальша історія на практиці показала, що ці цілі несумісні або що між ними принаймні наявна радикальна напруга.

Таким чином, сучасний консерватизм почав своє життя в Британії, а також у Франції як уточнення ліберального індивідуалізму.

В усіх важливих питаннях, зокрема в усіх речах, від яких залежить наше суспільне буття, вирішальним мотивом є звичай, а не розум.

Як я стверджував, лібералів і консерваторів обʼєднувало їхнє визнання особистої свободи як основної політичної цінності, але вони відрізнялися у своїх поглядах на традиційні інститути.

спостереження Джефферсона за Французькою революцією переконали його, що попри наявність загальновизнаних прав людини форма уряду має пристосовуватися до умов конкретного суспільства, а не диктуватися логікою абстрактних ідей.

Для консерватизму важлива свобода, це так. Але для нього також важливі інститути й підходи, які визначають відповідальність громадян і гарантують, що від свободи ми всі будемо у виграші. Тому для консерватизму також важливі обмеження свободи.

Краса традиційних сіл, побудованих з місцевих матеріалів, є ненавмисним побічним продуктом бажання створити тривалий прихисток за найдешевшу ціну.

Цей аргумент, докладно розвинутий економістами австрійської школи [(Их идеи повлияли на Силаева)]
[…]
Тому що, згідно з ним, не держава, а громадянське суспільство (вільні обʼєднання громадян) має розв’язання для гострих проблем суспільства, а тому для успіху великого суспільства потрібен не державний контроль, а особиста свобода.

а також визнавати, що те гарне, що ми успадковуємо, належить нам не для того, щоб це псувати, а щоб зберегти його для тих, хто залежить від нас.

Коли суспільство організовано згори через урядову вертикаль революційної диктатури або через знеособлені накази незбагненної бюрократії, тоді з політичного устрою, а також із суспільства швидко зникає відповідальність.

Ба більше, обговорюючи традиції, ми обговорюємо не якісь довільні правила й домовленості. Ми обговорюємо вже знайдені відповіді на вічні запитання. Це мовчазні колективні відповіді, втілені в соціальних практиках і невисловлених очікуваннях. Ті, хто ними користується, не обовʼязково можуть пояснити їх, уже не кажучи про те, щоб обгрунтувати. А тому Берк назвав їх «упередженням» і захищав на тій підставі, що хоча запас розсудливості кожної окремої людини малий, у суспільстві є велике нагромадження розсудливості, яке ми ставимо під сумнів і відкидаємо на свій страх і ризик.

Знання про те, що робити в компанії, що казати, що відчувати - ось такі речі ми здобуваємо, занурюю-чись у суспільство. Іх неможливо навчити, розповівши про них, а лише шляхом поступового засвоєння;

Суспільний договір починається з уявного експерименту, за яким група людей збирається, щоб визначити спільне майбутнє. Але якщо вони мають право визначати спільне майбутне, це означає, що воно в них є: тому що вони визнають взаємне єднання та взаємозалежність

Тому стосунки між лібералізмом і консерватизмом, як я їх описав, - це не цілковитий антагонізм, а скорше імбіоз.

Без чітких вимог морального порядку ідея права лишалася ширяти в інтелектуальній стратосфері й не могла спуститися на землю, щоб її можна було реально застосувати.

Маркс повністю завдячував своїм баченням Геґелю, чиї головні концепції він запозичив, адаптував і викривив, намагаючись досягнути висот у політичній пропаганді.

здобуте силою визнання - це не те визнання, якого я прагну; його мають надати добровільно, якщо тільки воно має підтверджувати моє право на нього.

Історія тоталітаризму влучно підтверджує дві головні концепції політичної філософії Геґеля: теорії про те, що держава та громадянське суспільство можуть процвітати лише тоді, коли вони не змішуються; а також теорію про те, що держава у своїй належній формі ідентична юридичній особі й має відповідний авторитет. Саме через використання держави для придушення всіх корпорацій і автономних обʼєднань тоталітарна система створює знеособлену та нікому не підзвітну машину замість відповідального уряду. Знищуючи свободу громадян, включно зі свободою на обʼєднання, вона також знищує індивідуальність держави, яка стає чимось на кшталт маски, що її носить змовницька партія.

Держава може підтримувати свободу, лише якщо віддалиться від громадянського суспільства, що означає, що в громадянського суспільства має бути власний порядок самопідтримки, який асоціюється з «невидимою рукою» Сміта, «упередженням» Берка та «хитрістю світового розуму» Геґеля.

Просвітництво з його безбожною ідеєю про здатність людини до досконалення було колективним проявом гріха гордині - «заколотом проти Бога».

Але позиція Гегеля наближається до деместрової, коли він стверджує, що небезпечно наводити утилітарні аргументи на користь інституту, авторитет якого, у кінцевому підсумку, залежить від звичайного благочестя. Пропонувати логічні причини для існування спадкової монархії значить «зводити велич трону до сфери суперечок, ігнорувати його справжній характер як такий, що не має під собою нагальності та внутрішньої сутності, і спирати його не на ідею іманентної держави всередині нього, а на щось зовнішне, на такі сторонні
поняття, як "добробут держави" чи "добробут народу"»
[Т.е., сомневаться в праве государя (монарха) на правление нельзя?]

І навпаки, французькі революціонери запровадили тотальну доктрину, всеосяжну ідеологію, яка напряму конкурувала з релігією за панування над душами людей.
Церква ставала ворогом, а священники були змушені скласти присягу на вірність революції, що суперечило їхнім священним обітницям. Тому, щоб боротися з революцією, також потрібно було відвоювати ту духовну територію, яку вона заповзялася захопити.

Токвіль зокрема бажав озвучити попередження проти того, щоб ставити рівність вище за свободу на шкалі основних цінностей.

Процес зрівняння загрожує не лише свободі, а й культурі та інтелектуальним відмінностям; класові відмінності починають заміняти відмінностями в статусі, які здаються дедалі свавільнішими

Метью Арнольд вважав утилітарне та технологічне ставлення «філістерів» загрозою для тривалої суспільної гармонії, оскільки воно руйнувало розуміння внутрішньої цінності. Справжня освіта повертає це розуміння завдяки тому, що знайомить учнів з «найкращими зразками того, що думали й казали» в мистецтві, літературі та науках.

[Для культурних консерваторів] на верхівці політичного порядку денного стояла краса, а не користь.

Якщо казати прямо: культура стає обʼєктом консервації лише тоді, коли вона вже втрачена.

Класичний лібералізм Лока, Монтескʼє та Сміта був захистом особистої суверенності від влади держави, він просував обмеження влади держави, приватну власність, ринкову економіку та вільні обʼєднання. Сьогодні «лібералізм» у широкому використанні в Америці означає лівий лібералізм (його не слід плутати з неолібералізмом, про який я розповім у наступному розділі), і його виразно протиставляють «консерватизмові». У цьому значенні ліберал - це той, хто свідомо схиляється до незахищених категорій населення, підтримує інтереси меншин і груп, відсторонених від суспільства, вірить у дієвість державної влади для досягнення соціальної справедливості й найімовірні-ше поділяє егалітарні та світські цінності соціалістів XIX століття.

будь-хто, хто захищає класичну ліберальну позицію, найімовірніше вважатиметься консерватором, через звʼязок класичного лібералізму з вільним ринком та зіткнення між ліберальним індивідуалізмом і культурою залежності, що асоціюється з державою загального добробуту.

в боротьбі із соціалізмом класичний лібералізм і консерватизм тепер стоять пліч-о-пліч.

Якщо планова економіка працює, то має бути можливість зібрати інформацію про те, чого хочуть люди та чим вони готові пожертвувати, щоб це отримати. Ціни в пла-новій економіці мають відтворювати цю інформацію - але як їх можна розрахувати апріорі та ще до вступу людей у вільний товарообмін, який відкриє справжній характер та обсяг їхніх бажань?

Інформація, що міститься в ціні, є соціальною, динамічною та практичною: це інформація про те, що робити, щоб задовольнити віддалені бажання незнайомих людей, і вона коливається у відповідь на зміни бажань і потреб.

Тому будь-яке втручання в ринковий механізм знищує інформацію, потрібну для того, щоб ухвалювати раціональні економічні рішення.

Гаєк зазначив, що закон існував у людських суспільствах задовго до того, як комусь спала на думку ідея записати його, і задовго до появи законодавчої практики.

відповідно, саморегуляційних умов ринку не так легко досягти в політичній сфері.
[Практически бесконечные деньги. Еще и «не свои».]

Суть аргументу Гаєка у цих трьох книжках полягає в тому, що всі спроби досягнути запланованого соціального порядку, за якого товари та ресурси розподілятимуться відповідно до певної, наперед визначеної формули, призведуть до усунення або ускладнення вільного й самостійного ухвалення рішень окремими особами. Ба більше, позбувшись свободи, цей план провокуватиме опір і змусить до того, що угоди укладатимуться поза його контролем: на чорному ринку ци в системі приватного правосуддя.

Щоб самовиправдатися, соціалістичний план мобілізує для своїх потреб кожну інституцію і навіть мову. Наприклад, він називає примусову економічну рівність, до якої прагне, «соціальною справедливістю», навіть попри те, що її можна досягти лише шляхом несправедливої експропріації активів, набутих завдяки вільним угодам.

справедливість міститься у взаємодії осіб, між якими встановлені вільні звʼязки, а не в планах верховної влади.

оригінальні ідеї Сміта й Берка, показавши, що розваж-лива політика не обовʼязково «раціональна», оскільки вона зʼявляється з непередбачуваного злиття наших виборів та без підлаштування під загальну мету.
[разумный ≠ рациональный]

[Ідеології] розроблялися, щоб виправдовувати політичний контроль, створюючи на інтелектуальному рівні відчуття нагальності: лише якщо ми це зробимо й зробимо негайно, майбутнє суспільства буде врятовано.

Оукшотт наполягав, що цілі по-літичного обʼєднання не навʼязуються, а віднаходяться, а значить, політика - це мистецтво слухати та розпитувати, а не рявкати накази чи зачитувати з аркуша апріорні правила.

[Дирижизм - економічна доктрина, відповідно до якої держава мае активно втручатися в ринкову економіку.]

[Секуляризация общества — процесс снижения роли религии в сознании людей и жизни общества.]

Замість того, щоб подивитися в лице реальності радянської тиранії, вони грають у гру «моральна еквівалентність», у якій помилки американської демократії ставлять поряд із помилками тоталітарного комунізму, із чого випливає, що жодні з них не можна судити, не засуджуючи такою ж мірою іншу сторону.

Ортеґова традиційна й «хребетна»
Іспанія передбачала наголос на статевих відмінностях, коли маскулінність і жіночність піддавалися публічним випробовуванням, як-от у боях із биками, танцях фламенко та кривавій ворожнечі в сільських громадах.

Сучасний консерватизм розпочався як захист традиції проти закликів до народного суверенітету; він став зверненням на захист релігії та високої культури проти матеріалістичної доктрини прогресу, перш ніж обʼєднав зусилля з класичними лібералами проти соціалізму.

добрі речі легше знищувати, ніж створювати

Позбавлений почуття гумору та нещадний нагляд за мовою, націлений на те, щоб не допустити появи єретичних думок; насильство над традиційними категоріями та природним способом опису речей, знищення памʼяті та ретельний контроль минулого - усі ці тривожні речі, описані в «1984», тепер можна постійно спостерігати в університетських містечках по обидва боки Атлантики. А ті консерватори, які звертають увагу на це явище, як зробив Аллан Блум у своїй впливовій книжці «Замкнений розум американців» (The Closing of the American Mind, 1987), часто маргіналізувалися чи навіть демонізувалися як представники одного із заборонених сучасних «ізмів» або «фобій»: расизму, сексизму, гомофобії, трансфобії, ісламофобії тощо.

Мабуть, не випадково сучасний британський консерватизм містив у собі так багато голосів іммігрантів. Тому що саме іммігранти мають привілей без іронії говорити про Британську імперію та її унікальну культуру, інститути та закони, які зробили Британію безпечним місцем прихистку для багатьох людей у світі, що ледь жевріє. Місцеві не мають охоти висловлюватися через страх перед політкоректністю, яка вбачає ворога в усіх проявах консерватизму.

Під час свого зростання як модерної нації Америка розбудовувалася знизу завдяки вільним обʼєднанням своїх громадян (це помітив і цим захоплювався ще Токвіль у «Демократії в Америці»). Це дало консерватизму простір для розвитку філософії громадянського суспільства, яка окреслює та обґрунтовує внутрішні форми громадянського устрою, на противагу спробам контролювати й поліпшувати їх за допомогою державних інститутів.

«недоречність тону, того жорсткого, схематичного, невблаганного, непоступливого догматизму, який уже сам по собі вартий осуду, незалежно від того, походить він від Еренбурґа, Савонароли чи Айн Ренд». [Вільям Баклі].

Це обʼєднання позицій консерваторів і лібертарі-анців можна спостерігати в багатогранному русі, який постав у Британії та Америці в 1970-х роках і який іноді
називали «новим правим» рухом, почасти тому, що принаймні на інтелектуальному рівні він був відповіддю «новому лівому» рухові 1960-х. Рух «нових правих» був інтелектуальним супутником альянсу Рейґана й Тетчер у політиці, спробою ще раз підтвердити західні громадянські цінності перед лицем радянської агресії, а також несистематичною відповіддю спробам марксистів і неомарксистів захопити академічне середовище. Рух був не екуменічним, у стилі Баклі, а радше розмаїтим - здебільшого це була реакція, принаймні в Британії, на тридцять років мʼяко-соціалістичної ортодоксії з боку нового покоління її роздратованих жертв.

тоталітарний комунізм - це не відхилення від марксизму, а стан, до якого неминуче призведе спосіб мислення нових лівих.

У Британії спостерігається збільшення ісламських громад, що відкидають важливі аспекти національної держави. Британські школи отримали невдячне завдання інтегрувати дітей цих громад у світський устрій, який їхні батьки засуджують як богохульний. А ліволіберальний істеблішмент кинувся засуджувати як «расистів» тих людей (учителів, соціальних працівників чи журналістів), які прямо й правдиво обговорюють те, що відбувається із соціальною структурою країни.

Типовими представниками нового ідейного руху є три мислителі: Семюель Гантінітон в Америці, Пʼєр Манан у Франції та я в Британії.

Запропонувати толерантність людям, охопленим ненавистю до вашого способу життя, - значить відчинити двері для руйнації.

Згідно з офіційною версією подій, ісламістський тероризм є відповіддю на постійні злочини проти мусульманської громади - на злочини, які вчиняють усі, хто зазначає, що мусульманські звичаї перебувають у конфлікті з традиційним суспільним порядком Франції.
Офіційна пропаганда ігнорує той факт, що мусульманська громада Франції фінансується та керується ззовні (наприклад, багатою ваххабітською місією із Саудівської Аравії) та не має мотивів сприймати Францію джерелом і обʼєктом свого громадського життя.

культура зречення, що панує серед лівих і засуджує будь-які спроби захистити наш спадок як «расистські» або «ксенофобські».

Як Христос показав Своїм прикладом і Своїми притчами, ближній - це не одновірець, не родич, не військовий побратим, а людина, яка нам трапляється, яка з будь-якої причини опинилася поруч.

Якось зовсім по іншому я уявляла цей роман після «Гімну». За фактом вийшов важкий емоційно, але написаний чудовою мовою (дякую і автору, і перекладачеві) текст. Текст, сповнений жалю за втраченим часом, розбитим життям, знищеним можливостям. Як просто виявилося з країни, що розвивається своїм шляхом, створити монстра, величезну чорну тарганячу масу з вусиками, жах якої не видно на тлі сонця, що сходить. Хороша ідея (я про звільнення робітничого класу від гніту, як би пафосно це не звучало) помножена на фанатизм і перероджена в перекручені ідеї – ось те, що вийшло завдяки диктатурі пролетаріату. Коли ті, хто за царя був засланий у Сибір через відстоювання прав робітників, тепер живуть вже не під царським чоботом, а під червоним. Розчаровані, виснажені, втомлені, які не вірять (як батько Мариші Лаврової). Коли ті, хто стояв біля витоків руху, залишившись вірним ідеалам революції, все ще вірить у правильність ідеї, виявляється неугодним, негнучким елементом, що не розуміє момент, а отже підлягає чистці (як Андрій Таґанов). Коли твої здібності та знання нікому не потрібні, тому що ти – буржуазний елемент і маєш «отримати по заслузі» за гноблення простого народу, а на твоє місце візьмуть полум'яного борця і не важливо, що в нього в голові вітер свище серед гасел про свободу трудящих та визволенні всього світу (як самі Лео Коваленський та Кіра Аргунова, так і їхні сім'ї). Коли твоя профпридатність вимірюється не спеціалізованими знаннями, а знанням про те, скільки тон вугілля було видобуто на Донбасі або скільки учасників було на з'їзді партії. Коли нескінченні збори, мітинги, зустрічі, лекції, гуртки та ін. важливіше реальних дій, вкладених у відродження країни, понівеченої Першою світовою війною, революцією та Громадянської війною. Коли твою і так мізерну зарплату обкушують збори на все, що тільки можна (але нікому не потрібне), і ти не в змозі купити собі пару черевиків. Коли ідеалістів змінюють дворушники. Коли розстрілюють на місці селян, що спалили комуністів, які прийшли відібрати останнє, а потім йдуть у кабаре пиши шампанське. Коли, коли, коли…

З героїв найбільше сподобався Андрій. Так, ідеаліст, але з чіткими та зрозумілими принципами, за які й тримається, з якими й живе. А ще Ірина, кузина Кіри: творча, легка людина, яка виявила таку сильну волю. Кіра… Спочатку вона мені сподобалася: така собі індивідуалістка, що хочу – те й роблю, ніхто не змусить мені вчинити не так, як я хочу. Але що далі розвивалися події, то більше зменшувалась моя до неї симпатія. Лео… Цей взагалі здався мені слабаком, який паразитує на почуттях Кіри. Шкоду викликали старші Арґунови та Дунаєві: у нехай не найповажнішому віці, але втратити землю під ногами – це важко. Так само мені було шкода своїх бабусь-дідусів, які пережили 1990-ті. Так само шкода було тата, партійцю, який читав розсекречену правду.

Після книги залишилося гнітюче відчуття.

Цікаво, що майже одну за одною прочитала дві антиутопічні книжки, які світоустроєм дуже подібні. У «Хранителі» Лоїс Лоурі у громаді, задля її ж блага, всі і все було однаковим і впорядкованим. У «Гімні» громада/суспільство не просто однакове, воно єдине. Але «єдине» не у сенсі єднання, а у сенсі, що індивідуумів немає, є лише одне величезне «МИ».

«Ми одне у всьому і все в одному. Немає людей, лише велике Ми, єдине, неподільне і вічне».

Увесь спосіб життя підпорядкований цьому спільному монстру. Всі люди – браття, ім’я дається нумерне (цікаво, але не зрозуміло, що визначає словесну складову), ким працювати призначається (як покарання в тому числі), розпорядок дня розписаний, ідеї, які не підтримуються братами – хибні, ініціатива карається, пряма мова – ми, господарство – примітивне і таке інше. Описане суспільство існує після Катастрофи, до якої призвели невдячні предки. Про ті часи згадувати заборонено. А потім був час Великого Відродження, яке й виплекало нову Державу.

Як і будь-якому суспільстві, яким би тоталітарним воно не було, знайдуться «інакші». Так і Рівність 7-2521, який вважає їх (бо ж нема «себе») проклятими, адже має крамольні думки і бажання. Вони хочуть бути Вченими, щоб вивчати світ, минуле, знаходити відповіді на свої питання, можливо, навіть розгадувати таємниці Світу. Проте Рада Праці, ніби насміхаючись, призначає їх Міським Прибиральником. Але навіть на цій жалюгідній роботі вони спроміглися знайти таємне місце із речами від Незгадуваної Пори. І тут вже допитливий розум знаходить собі справу: без чиєїсь допомоги вони розбираються у всьому і складають скляну коробочку світла. Така звична нам лампочка, для світу Рівності 7-2521, яке живе при свічках, винайдених 100 років тому, могла стати великою допомогою! Могла…

Ця невеличка повість написана у 1937 році, а враження – ніби писалася зараз. І нехай ідея нагадала мені і «Ми» Замятіна, і «Який чудесний світ новий» Гакслі, і вже згаданого «Хранителя» Лоурі, і «Другий сон» Гарріса, і десь навіть і «1984» Оруела, прочитала я із задоволенням.

Уже кілька разів я пробую щось написати, і тут же стираю написане. От не знаю, як можна передати словами те, що відчуває серце. Не знаю, як можна донести свої почуття так, щоб мене зрозуміли правильно. Щоб захотілося і іншим купити цей чарівний томик і поринути у незвичайну, теплу і трішки сумну історію.

Це історія Міська Фариняка. І починається вона в двадцятому столітті. А закінчується в двадцять першому, теж історією уже другого Михайла Фариняка.
І між ними цілий пласт буремних років, дороги прожитих днів, виплаканих сліз, втрачених і знайдених надій, і історія дорослішання малого хлопчика, свідоме життя якого почалося із зради найближчої людини. Зради вимушеної, але від того не менш болючої.
Марія Фариняк змушена віддати свого Михася рідному братові покійного чоловіка тому що сама неспроможна прогодувати свою осиротілу родину.
Вона наймається ткачихою до місцевого пана, але згодом, вийшовши заміж, полишає рідну Україну, і їде жити до Франції.
А малий Місько відтепер має нове життя, і нову родину. Ні, хлопця не тиранять, і не лупцюють, він одягнений і вдосталь їсть. Але вуйко чоловік м‘ягкий, хоч і велетень, і в домі всім заправляе цьоця Кася, треба сказати, твердою рукою, дуже твердою. Жінка вона статна, гонорова, криклива, слухатися її треба беззаперечно, інакше біда. Знаєте, іноді крики набагато страшніші ніж старий добрий підзатильник.
Це потім ми побачимо, яке добре серце в цьоці Касі, як вона готова пригорнути сироту, чи того, хто потребує допомоги. Як намагається ховати свої почуття, і як швидко Місько знайде дорогу до її серця.
А що вже господиня! Не один раз давилася я слиною, читаючи про її смаколики.
Та що ж такого зробила ця своєрідна жінка, що після її смерті уже дорослий Михайло був близький до того, щоб зненавидіти свою цьоцю, забувши про любов і відданість до тої, хто його виростив?
Його тезці з двадцять першого доведеться знайти відповіді на це, та інші питання. А їх ще буде чимало.
А саме найперше - що ж їх поєднує, окрім імені і прізвища? І чому його дідусь залишив такий дивний заповіт?

Ця книга весела і сумна одночасно. Вона про любов і зраду. Про дружбу і перше почуття. Про сім‘ю, про родинні обов‘язки.
Вона про людей, що просто жили своїм життям, але водночас творили історію.
А ще вона про двох вовків. І про таємницю, яка роками збирала пил у родинній шафі.
І менш всього вона про абрикосову книгарню. Але вона точно тут є ;)
Вдихнула. Почала читати. Видихнула. Чомусь болить.
Адже
Ця книга вже першою частиную вийняла душу, другою розколола її на дрібні шматочки, ну а третью скраяла їх, та все одно залишилися тріщинки. На пам‘ять.

Перевод.

Уже несколько раз я пробую что-то написать, и тут же стираю написанное. Вот не знаю, как можно передать словами то, что чувствует сердце. Не знаю, как можно донести свои чувства так, чтобы меня поняли правильно. Чтобы захотелось и другим купить этот волшебный томик и погрузиться в необычную, тёплую и немного грустную историю.
Это история Миська Фарыняка. И начинается она в двадцатом веке. А заканчивается в двадцать первом, тоже историей уже второго Михаила Фарыняка.
И между ними целый пласт бурных лет, дороги прожитых дней, выплаканных слез, утраченных и исполненных надежд, и история взросления маленького мальчика, сознательная жизнь которого началась с предательства ближайшего человека. Измены вынужденной, но от этого не менее болезненной.
Мария Фарыняк вынуждена отдать своего Михаила родному брату покойного мужа потому, что сама не может прокормить осиротевшую семью.
Она нанимается ткачихой к местному господину, но впоследствии, выйдя замуж, покидает родную Украину, и едет жить во Францию.
А маленький Мисько теперь имеет новую жизнь, и новую семью. Нет, парня не тиранят, и не порют, он одет и вдоволь ест. Но дядя мужчина мягкий, хоть и великан, и в доме всем заправляет тётя Кася, надо сказать, твердой рукой, очень твердой. Женщина она статная, гордая, громкоговорящая, слушаться ее надо безоговорочно, иначе беда. Знаете, иногда крики намного страшнее старого доброго подзатыльника.
Это потом мы увидим, какое доброе сердце у тёти Каси, как она готова прижать сироту или нуждающегося в помощи. Как пытается прятать свои чувства, и как быстро Миська найдёт дорогу к ее сердцу. А что уж хозяйка! Не раз давилась я слюной, читая о ее вкусностях.
Но что же такое сделала эта своеобразная женщина, что после её смерти уже взрослый Михаил был близок к тому, чтобы возненавидеть свою тётю, забыв о любви и преданности той, кто его вырастил?
Его тезке из двадцать первого придется найти ответы на этот и другие вопросы. А их еще немало.
А самое первое – что же их объединяет, кроме имени и фамилии? И почему его дедушка оставил такое странное завещание?

Эта книга весёлая и грустная одновременно. Она о любви и предательстве. О дружбе и первом чувстве. О семье, о семейных обязанностях.
Она о людях, которые просто жили своей жизнью, но в то же время творили историю.
А еще она о двух волках. И о тайне, которая годами собирала пыль в семейном шкафу.
И меньше всего она об абрикосовом книжном магазине. Но он точно здесь есть;)
Вдохнула. Начала читать. Выдохнула. Почему-то болит.
Ведь
Эта книга уже первой частью вынула душу, второй расколола её на мелкие кусочки, ну а третьей склеила их, но все равно остались трещинки. На память.