4

Зумисне залишала цю книгу на ці дні - коли ті, хто більше не з нами, наближаються до нашого світу, а ми частіше згадуємо про них. Бо одразу було зрозуміло, що ця книга - про пам’ять і зв’язок поколінь.
Це історія хлопчика-підлітка, який живе в суспільстві, де дуже специфічно турбуються про померлих родичів - їхні душі поміщають у повітряні кульки й носять із собою усюди. Начебто так дбають про них. Насправді більше схоже на моду, у повісті навіть є моменти, де герої відверто хизуються - красивішими кульками, тим, що чують (а часто це неправда) голос своєї кульки. Та й поява завжди і всюди з кулькою, складання курикулумів (історій-спогадів про померлого) - виявляються зовсім не запорукою пам’ятання. Направду виходить, що ніхто ніколи не згадує про те, якою була та людина...
А ще - людина сприймається однобоко: гарна чи погана. А якщо відома людина - то тільки як професіонал, про те, що це особистість, яка живе, любить, помиляється, уже ніхто й не згадує.
Найважливіший меседж цієї книги, як на мене, у тому, що ми не цінуємо тих, хто поруч, поки вони живі, і забуваємо їх, коли вони помирають. Ми завжди не встигаємо сказати, як сильно любимо, наскільки важливі для нас інші люди. Та й узагалі сприймаємо життя як щось важке й безкінечне.
А ще ця повість про те, що кожен має право на вибір. Принаймні, повинен мати право.
Про півострів говорити не хочу, хоча це ціла окрема тема книги.
В одній із рецензій читала, як добре те, що в нас нема тих кульок і душниці. Подивімося правді у вічі: у нас це просто інакше називається, а догляд за місцями поховань часто перетворюється на змагання. Хто скаже, що в нас менш дивні звичаї?

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Умышленно оставляла эту книгу на эти дни - когда те, кто больше не с нами, приближаются к нашему миру, а мы чаще вспоминаем о них. Потому что сразу было понятно, что эта книга - о памяти и связь поколений.
Это история мальчика-подростка, живущего в обществе, где очень специфически беспокоятся об умерших родственниках - их души помещают в воздушные шарики и носят с собой везде. Вроде так заботятся о них. На самом деле больше похоже на моду, в повести даже есть моменты, где герои откровенно хвастают - у кого шарик покрасивше, тем, что слышат (а часто это неправда) голос своего шарика. И появление всегда и везде с шариком, составление курикулумов (историй-воспоминаний об умершем) - оказываются совсем не залогом памяти. На деле получается, что никто никогда не вспоминает о том, каким был этот человек ...
А еще - человек воспринимается однобоко: хороший или плохой. А если известный человек - то только как профессионал; о том, что это личность, которая живет, любит, ошибается, уже никто и не вспоминает.
Важнейший месседж этой книги, на мой взгляд, в том, что мы не ценим тех, кто рядом, пока они живы, и забываем их, когда они умирают. Мы всегда не успеваем сказать, как сильно любим, насколько важны для нас другие люди. И вообще воспринимаем жизнь как нечто тяжелое и бесконечное.
А еще эта повесть о том, что каждый имеет право на выбор. По крайней мере, должен иметь право.
О полуострове говорить не хочу, хотя это целая отдельная тема книги.
В одной из рецензий читала, как хорошо, что у нас нет тех шариков и душницы. Посмотрим правде в глаза: у нас это просто иначе называется, а уход за местами захоронений часто превращается в состязание. Кто скажет, что у нас менее странные обычаи?