4 апреля 2012 г. 15:33
205
5
Історія західних територій у Російській імперії весь час навіює паралелі з днем сьогоднішнім і сьогоднішньою Росією. Та сама свята впевненість у життєздатності лише одного політичного проекту – самої Росії. Та сама віра в якусь беззастержену "рускість" західних народів імперії, в "ісконность, безпроблемную русскость і православность" Білорусі, України і навіть Литви з Польщею – якби не чортова шляхта, яка одурманює голови простим селянам. Ну і нарешті беззаперечна віру в постійні проіски ворогів.
Історія взаємовідносин центра і західних територій – це історія безкінечної боротьби з "польськістю" (яка дуже нагадує теперішню боротьбу з "українством", явищем, на думку Кремля, поверхневим, неглибоким і нав'язаним простому народу невеличкою панівною купкою). Єдиним позитивним моментом в цій боротьбі було те, що на певних етапах центр вважав своїми природніми союзниками білоруський, литовський і українські націоналізми.
Втім, на думку більшості сучасних істориків, приєднання західних земель було кроком назад у соціальному й економічному розвитку цих територій. Імперія була занадто слабкою, щоб щось тут зробити путнє. А самі західні території були занадто "західними" для імперії, щоб органічно вписатися в застарілу і неповорітку структуру Російської імперії.
Цікаво також те, що незважаючи на всі зусилля центру, західні території зберігли свою ідентичність і пронесли свою відокремленість навіть крізь часи СРСР. Так само пронесли крізь часи свої риси і росіяне. Щось у цьому є, хоча теорії іманентної національності (так званий примордіальний підхід) сучасні історіки і відкидають
Комментариев пока нет — ваш может стать первым
Поделитесь мнением с другими читателями!