5

Нарешті завершила цей читацький "довгобуд". Читала Слухала роман майже 3 місяці. Отак буває, коли нема можливості читати паперове видання й залишитися хоч на пів годинки сам-на-сам із собою, бо насідали то справи, то думки... Та врешті книга прочитана-прослухана, і маю сказати, що сподобалася вона мені навіть більше за попередню ("Клавку").
"Клавка" залишила по собі чимало питань, які просто дратували читацьку цікавість. "Юра" дав на них відповіді. Адже нарешті стає зрозумілою роль у її житті й Баратинського, й Бакланова. А там вже її життєвий вибір продиктував плин її подальшої долі. Та - найголовніше - Клавка не стала звичайною номенклатурною дружиною, чого я підсвідомо побоювалася. Вона й далі працювала в колі письменників (навіть сама замислювалася про письменництво), і часом її робота була більше схожа на битву за кожну нову книгу, особливо коли вона була того варта. Разом із тим авторка продовжує лінію "творчого" Києва та Ірпеня. Правда, це вже не повоєнний Київ, минуло 20 років, і надворі 1968. Такий особливий і в історичному, і в культурному значенні для України, Радянського Союзу і Чехословаччини.
В Україні розквітає рух шістдесятників, про багатьох із яких, погоджуючись із генералом Боровим, можна сказати, що вони намагаються всидіти на двох стільцях: і отримувати всілякі вигоди від держави, і "нести хрест" великомучеників від народу, але лише позірно. Разом із тим, є самвидав, Іван Дзюба, Ліна Костенко, з’являються "Тіні забутих предків". Є цілий ряд людей, які проти того, що відбувається навколо, бо люди це мислячі. І як не крути (і не викручуй, ховаючись від нагляду КДБ), це культурно-історичний розквіт України.
Марина Гримич зламала мої стереотипи про "золоту молодь", написавши про "чотирьох мушкетерів" так, ніби це не юнь, що їй дозволено було з пелюшок буквально все. Здебільшого це порядні думаючі хлопці-дівчата (крім тих моментів, коли читають особисті щоденники батьків). Звісно, їм значно простіше просуватися вперед, бо за ними такий залізобетонний тил, що зламає будь-який хребет усіляким зайдам. Але на прикладі Юри Бакланова авторка показує читачу, наскільки це важко - жити, повсякчас оглядаючись на думку батьків, настільки панічно боятися їх підвести й тому довгий час уникати всього сумнівно законного, всього, на чому не стоїть штамп "дозволено".
Окремо хочу сказати про Київ, це особливе місто. У тому, як по-старосвітськи зображує його Марина Вілівна, стільки ніжності, залюбленості в це місце, що мимоволі починаєш сприймати його як окремого героя, начебто читаєш книги Михайла Булгакова. Для Марини Гримич це теж Місто з великої букви. Воно живе, стає зрілішим, вкривається зморшками, що поступово розповзаються фасадами будинків, але від того стає лише загадковішим, ріднішим, привабливішим.
Як завжди, вражає фінал книги. Багатосторінковий монолог генерала Борового, який влаштовує "виховну годину" під час святкування нового 1969 року, - насправді не закиди Клавці, до якої він переважно звертається. На маю думку, авторка вклала в його вуста відповіді на всі питання, які поставали перед читачем протягом читання книги. Генерал Боровий - це вікно, крізь яке ми дивимося на суспільство того часу, на тих, хто керував життям інших, часом безжально обриваючи його на самому початку, як сталося із тим малюком, якого не змогла врятувати Катерина Борова.
60-ті роки ХХ століття - це зовсім не мій час, але таким зрозумілим він мені став після цієї книги.
Нетерпляче чекаю на книги Марини Вілівни про наступні покоління українців, адже, якщо й далі "крокувати" двадцятирічками, попереду 80-ті із аварією на ЧАЕС, переломні 2000-ні й не більш спокійний наш 2020.