2.5 Загадка вихованця Терлеса

Складно описати цілісне враження від цього невеличкого роману. Текст складний, але не за формою, — все написано досить просто й прозоро, — а за змістом. Музіля чомусь порівнюють із Прустом, але, як на мене, це зовсім не Пруст. Я би навіть сказав, що це протилежність Пруста. Це Джойс, помножений на Селіна і дещицю приправлений Кафкою та Пазоліні.

Це роман про чи то гомосексуального чи то бісексуального підлітка, у якому пробуджуються погано усвідомлювані ним пристрасті, досить таки темні й суспільно небезпечні, судячи по сюжету (але не по тому, як цей сюжет викладається). Це також роман про булінґ і насильство, причому про дуже серйозний злочин, але описано це все так, ніби нічого страшного не трапилося і все це звична справа в школах, і єдине примітне у цій історії — це тонкі внутрішні переживання й самоаналіз одного з її учасників (примітно, що без особливих докорів сумління). І це те, що дивує в цій книжці найбільше.

Що збирався донести Музіль? Якщо абстрагуватися від подій, то він дійсно неймовірно майстерно описує тонкі підліткові переживання й спроби збагнути себе і світ навколо. Хоча наприкінці книжки складається враження, що герой просто ходить по колу, і сам себе заплутує витонченими міркуваннями, аби не бачити правду про свою співучасть у серйозному злочині. Описано все так, що й автор ніби цього не бачить, або його це не цікавить.

Утім, Музіль пише текст рівня Джойса, це не Капоте, який дійсно міг не усвідомлювати, що його спроби подати гомосексуальне розбещення, якого він зазнав у дитинстві від родичів, як велике кохання й гімн сексуальній свободі, виглядають, м’яко кажучи, дивно. Музіль не міг не розуміти, що він насправді описує. Однак він повністю прибирає будь-яку пряму етичну оцінку вчинків героя, а непрямо виглядає, що він його навіть дещо підносить як прекрасну натуру, що тонко все відчуває. Пояснення я бачу два: 1) усі ці події є штучно сконструйованими Музілем виключно для відстороненого міркування стосовно певних філософських ідей, як-от речей-у-собі (недаремно, у текст дуже яскраво вплетений Кант) чи чогось подібного (моє погане знання Канта не дає повністю зрозуміти чи це дійсно так); 2) Музіль навмисне пише все нейтрально-відсторонено, аби читач здивувався і поставив собі питання: а що ж це тут описано, і чому воно описано так нейтрально, і прийшов до «банальності зла» Арендт чи інших глибоких ідей про сутність зла.

Це дійсно видатний текст і далеко не розважальне чтиво. Це психоаналітична Тінь «Ловця у житі» чи традиційних романів виховання. Музіль зазирає туди, кули Селінджер та інші співці підліткового життя (причому незалежно від рівня їхньої розбещеності) зазирати побоялися. Цей текст, як на мене, добре ілюструє, як трапився голокост і як німці (або совєцькі громадяни) виявилися здатні на неймовірну жорстокість. І це текст, який залишає після себе дуже багато питань і загадок.