5

«- Чому США можна робити маріонеткові уряди в чужих країнах, а СРСР ніззя?
– Тому що в США виходить Південна, а в СРСР – Північна Корея»
Дуже-дуже старий анекдот

Якби я прочитала цей мальопис до книги Хардена Блейна «Escape from Camp 14: One Man's Remarkable Odyssey from North Korea to Freedom in the West», або хоча б до історії із Отто Уормбіром, я б, можливо, навіть здивувалась. «Тю, ну трішки йобнута країна? Чого її так обструкції-то піддають?»

Але на щастя, на відміну від самого автора, який провів у Північній Кореї кілька місяців, я далека від «щирого зачудовування життям» цієї дивної країни, яку, по суті, і країною назвати важко. Так, жертва абортивного розділу за принципом «мені вершки, тобі корінці». Викидень, життя якого, виявляється, дуже вигідно підтримувати всім.

Спитайте себе, що робив Гі Деліль, мультиплікатор-канадієць, у нещасній Північній Кореї? І з подивом дізнайтесь, що він там керував роботою нещасних мультиплікаторів-північнокорейців, які малювали мультики для західного споживача. Да-да, гроші.

«Китай мусив би занервувати, коли майже всі європейські студії відкрили офіси у Північній Кореї. Просто це дешевше – малюєш у Франції перший і останній кадр анімації, а решту 6, що мають бути посередині, на студії НОК у Північній Кореї. Ви погано передали ось цей типово французький жест – треба перемалювати останні 2 серії».
Вервечка сірих хмурих одноманітних (як ззовні за одягом, так і внутрішню – у своїй безнадії та страху) людей сидить і ретельно малює яскравий повний барв мультик для європейських дітей. Сила фантазії в них має бути просто шокуюча: малювати те, що ніколи не бачили, не відчували, не розуміють. Да і взагалі – їм щодня з усіх сковорідок розказують, що західний світ прогнив і ось-ось паде від власної бідності та безкультур’я, а вони мають малювати щасливі безтурботні мультики, засновані на тій самій начебто прогнилій культурі. Що може бути абсурднішим? Хіба що ціла сцена сірих одноманітних дівчаток із баянами, які старанно розтягують губи у посмішці, показуючи західному гостю, які вони щасливі бути народжені у Північній Кореї, де мудрість безсмертних вождів освітлює їх шлях у безпечне майбутнє.

Деліль жив у Північній Кореї кілька місяців. Гуляв чітко дозволеними місцями під ретельним наглядом своїх няньок – гіда та перекладача. Їв у чітко дозволених ресторанах (один з яких знаходився на єдиному на весь готель поверсі із освітленням). Відвідував (примусово) музеї слави вождів, де мав залишити хвалебні оди у журналі відвідувачів. Так, він помічає дивних «волонтерів» - людей, які виконують глупу неоплачувану роботу, як то підмітають шосе у пустелі, або фарбують міст поганою фарбою, якої по-перше не вистачило на весь міст, а по-друге, іржа починає проступати крізь неї вже через тиждень. Помічає, що світло є тільки на статуї вождю і на єдиному поверсі, де годують іноземців, наявність яких начебто має демонструвати відкритість того суцільного концтабіра світові. Помічає, що скрізь – буквально – розставлені гучномовці, через які лунає кондова пропаганда. Помічає асортимент у магазині, який і асортиментом по суті назвати важко, так, лише два тайтла на всі категорії. І помічає, що навіть дику місцину все одно попсували величезним малюнком вождів, що «прикрашав» скелю десь у непролазних хащах.

І тут же розповідає про вечірки, що їх регулярно закочували іноземці. Розповідає, що погладшав на тій їжі, що подають йому у ресторанах. І навіть не дивується, що інколи люди, що працювали поруч з ним, кудись щезають, як їх і не було.
Навіть не знаю, чого саме я хотіла саме від цього мальопису. Гостроти? Більшої правди? Відвертості? Откровень?

Але я все одно рада, що читогляднула його. Звісно я знала, що Китай підтримує «дзвінкою монетою» режим чучхе задля власних інтересів. Але чесно скажу, роль Франції у підживленні цього монстра стала для мене новиною.

Вкотре ДЯКУЮ «Видавництву» за можливість читати такі штуки українською.