Больше рецензий

1 октября 2021 г. 16:39

90

3.5

Наприкінці ХІХ століття із галичанських сіл Австро-Угорщини прямували до Бразилії сотні мігрантів. А все тому, що існувала легенда. Нібито кронпринц Рудольф не загинув, а лише зімітував своє самогубство, бо розчарувався у імперії і хотів побудувати ідеальне суспільство у незвіданих лісах, подалі від сучасного світу. Простий люд любив Рудольфа, то ж залюбки рушав слідом за ним у краще майбутнє. Так і почали виникати у південно-американській країні українські колонії. Оселялися цілими селами! Але найбільшої слави зазнала колонія Нова Австрія. Бо та сама легенда оповідала, що це і є осередок кращого майбутнього «від Рудольфа». І дійсно, саме Нова Австрія здобулася орати та вирощувати пшеницю, мала свій млин, куди звозили збіжжя з усюд, ярмаркували, мали школу, церкву. Та навіть розбудовувалися за прискіпливо розробленим планом!

Саме у цей рай на Землі зовсім випадково потрапляє Никитка, син мігрантів з іншого боку Америки, з Канади. Які вітри його сюди занесли – хто його знає, але він так хвацько поцупив у новоавстрійця коняку, що замість одразу судити, його таки вислухали. А він назвався панотцем, якого метрополія направила наставляти місцевих на путь істинний. Оскільки через слово вставляв Никитка своє «тойво», то і отримав відповідне прізвисько. І хоча керівник колонії Габрієль (прихований Рудольф) відразу «розкусив» приблуду, проте щось таки в Никитці йому сподобалося, що промовчав, а із часом навіть і затоваришував. Проповіді падре Балтазара збирали цілі натовпи з усих сусідніх колоній, бо ж були вони ну дуууже незвичайні. З роками псевдо-падре таки вивчився на справжнього панотця, покинув ідею втекти, і став справжнім другом та наставником. Разом із Габрієлем вони намагалися збудувати ідеальний світ.

Про роман чула, як про щось кумедне. Проте для мене він видався більш етнографічним, ніж смішним. Ну, так, перші проповіді дійсно викликали усмішку, але на тому й все. А от про побут українців у Бразилії (і трішки – у Канаді) було багато. Текст рясно помережаний говірками обох іммігрантських центрів, що також пізнавальне. Знову ж таки, потім трішки почитала і про легенду (таки так, саме так і спокушали агенти саме на Бразилію), і про поселення, і про те, як зараз живуть бразильянські українці. Саме в цей час трапилася стаття у «Локальній історії» про найбільш закриту колонію, яка і досі існує.