4 "В мене вдома хвора дитина" (с)

Після "Змови проти Америки" не сумнівався, що ще щось прочитаю в Філіпа Рота. Єдине, то шкода, що з українськими перекладами цього автора просто біда. Лиш КСД спромоглось видати "Американську пастораль", а письменник явно заслуговує більшого. Біля двох десятків романів і майже кожен з них або був премійований або принаймні номінувався на якусь з премій. А якщо ще й взяти до уваги, що батьки Рота емігрували до Америки саме з Західної України, то таке ігнорування стає ще менш зрозумілим. Ну але менше з тим.

"Людське тавро" лишило суперечливі враження. Видно, що текст написано майстром, але огром проблем туди понапиханих, дещо збиває з панталику. Основна тема - безсилля та беззахисність людини, видно, видалась автору надто дрібною для калібру його пера і він вирішив, що жартома розправиться і ще з десятком тем. Може воно в нього і вийшло, проте читача таки дещо приголомшує канонада таких масштабів.

Центральна постать - професор Коулмен Сілк, котрий вирішив кинути виклик зашореності тодішнього соціуму і готовий вже був тріумфально скинути руки, рвучи фінішну стрічку, раптом неочікувано виявився на щиті. Чи було це наслідком неминучого покарання долі, чи просто самотність бунтаря, якому нікому було звіритись, прирекла його на поразку - причин тут можна знайти чимало. Вражає легкість з якою розправились з Сілком і та порожнеча, що миттєво утворилась навколо професора. Зараз у часи Фейсбуку та Інстаграму цим вже здивувати важко, коли ще вчора чужа і по факту незнайома вам людина, раптом сьогодні стає вашим лютим ворогом через якийсь допис чи відгук і вам вже нецікаві і її біографія, і її чесноти. Загалом Сілк так і не зміг впоратись з цією першою в житті поразкою, хоч і намагався.

Хто не вкликав у книзі жодних емоцій, то це Фауні. Якась абсолютно неправдоподібно зварганений образ, куди Рот стільки сенсів заклав, що це вже вийшла не жива жінка, а якась багаторука Калі. Вона танцює перед Коулменом настільки трансцедентно-екзестенційно, що складається повне враження - все це йому просто ввижається на тлі пережитих стресів. Дельфіна Ру мені видалась набагато переконливішою і куди більше симпатій викликала принаймні послідовністю своїх вчинків щодо біографії.

Також оця паралель з справою Клінтон-Левінскі в мене особисто викликала таке відчуття, що замість сторінок роману я гортаю старі газети.

Ну але ті всі недоліки, звісно, не затьмарять того факту, що Роту цілком вдалось передати отой липкий людський доторк, що здатен споганити все на світі. Навіть у фіналі крихітна карлючка Лестера на кризі перетворює весь величний пейзаж, на щось сповнене погрози і чужорідності. А що вже казати про ті моменти, коли люди діють купно, не завдаючи собі зусиль розібратись що до чого і миттєво руйнують те, чого людина добивалась все життя. І не тому руйнують, що дізнались про зраду і карають за неї, а тому що така вже наша природа. Ще добре, що думка не може вбивати, бо тоді б я точно не писав ці рядки.