4 Я читала її найдовше з усіх книжок, і одночасно воліла якнайшвидше її прочитати...

Не з першої книги нашого книжкового клубу #club11luly, але я все ж вирішила писати невеличкі рецензії на те, що ми намагаємося змусити одна одну прочитати.

Розпочну з тієї, з якої власне і виникло бажання написати рецензію, бо бляха муха, як же ж важко її було читати...

Отже, Жозе Сарамаго, "Сліпота".
Якщо коротко: книгу капець як важко читати. Я читала її найдовше з усіх наших книжок, і одночасно воліла якнайшвидше її прочитати.

Важко з двох причин:
1. Складна тема. Історія про те, що сталося б з суспільством, якщо всі люди раптом втратили зір, які найогидніші монстри вирвалися б на волю, вражає своєю реалістичністю. Тобі одночасно і бридко читати, і зупинитись неможливо. Складно визнати, що так, саме так і відбувалося б гоніння тих, хто вже сліпий, від тих, хто ще бачить, і вважає що ця сліпота передається внаслідок контакту зі сліпою людиною.
Складно визнати, що дійсно саме так, жорстоко і з жертвами, вибудовувалася б їєрархія суспільства тих сліпців, яких ізолювали в окремому приміщенні і не допомагають виживати.
В кризових ситуаціях людство не тільки випускає своє тваринне єство, а й застосовує його з урахуванням технічного прогресу на даний період часу, а це ще страшніше.

2. Стиль автора. Його "фішка" - довгі речення з хаотичними розділовими знаками та без діалогів з нової строки. Серйозно, одне речення на пів сторінки, і його кінець має досить опосередковане відношення до початку.
Як сказала коліжанка по книжковому клубу, яка читала це одночасно зі мною: "Хотілося взяти мішок ком і прийти до автора, щоб навчити його ними користуватися". І вона б пришла. Жозе врятувало тільки те, що він помер у 2010 році.

Легше читати стало тільки після половини книги. Чи то динамічніше сюжет став, чи то я звикла до цього "авторського стилю".

Чи хотіла б я прочитати це ще раз? Так. Не поспішаючи, без думки "А що там далі, чим скінчиться?", більше роздумуючи над мотивами і діями героїв.

Чи ризикну я читати це знов? Скоріш за все ні. Я не готова знов продиратися через цю гору хаотично накиданих символів, лише дивом вихоплюючи звідти якісь адекватні думки.
Я звісно розумію принцип превалювання суті над формою, але... Можна мені якусь адекватну форму, щоб сприйняти цю суть?

Висновки і відчуття не однозначні, проте думаю, книга була варта того, що ми її прочитали