5 Євреї і слова

Просто гениальная книга.
Ты получаешь удовольствие как от самого повествования (там много юмора и интересных фактов), так и от пережёвывания глубинных смыслов, оформленных в короткие ёмкие фразы и даже в анекдоты.

Приступал к этому произведению с целью узнать неизвестную для меня тему и чуток узнать о неизвестных мне людях. Что ж, узнал, но кроме этого с удивлением повстречался с самим собой образца моего детства, вернее того периода, когда учился читать…Да эта книга не только про «евреев и слова», как можно заключить из названия и обложки, эта книга, как и большинство хороших книг, - о тебе самом, - о ЛЮБВИ К ЧТЕНИЮ и о том, как преобразуют твою жизнь прочитанные слова.
Поэтому и интересна она будет всем, кто любит читать.

Авторы: Амос Оз и его дочь Фания Оз-Зальцбергер с самого начала заманивают нас обещаниями поделиться мыслями, которые возникали в процессе диалогов между отцом и дочерью с того момента, когда дочери исполнилось 3 года и вплоть до написания этой книги. Естественно, эти диалоги усложнялись и мотивировались по мере взросления как самой дочери, так и её отца, а материалом служили книги, книги, книги… как прочитанные, так и написанные ими.
Авторы признаются, что они: «читающие на иврите и пишущие по-английски светские евреи-атеисты», потому разговоры о священных текстах, религии и прочих прекрасных вещах точно не будут скучными:).

Однако сначала экскурс в историю прививания любви к чтению у евреев. Детей учат читать с самого детства. Вообще заведено, что мальчики с 3-лет(!!!) до 13 летнего возраста обязаны учиться в духовной школе. Вдумайтесь: к 13-ти годам ребёнок уже закончил десятилетку:)

Поощряется любовь к чтению… сладостями: у ребёнка изучение первых букв и первых попыток чтения ассоциируется с приятным угощением. В пятничную трапезу принято кушать, читать и обсуждать прочитанное. Да, именно обсуждать: креативность и свободомыслие, как бы это ни парадоксально звучало в контексте иудейского воспитания, только приветствуются.

"Зауважимо: юдейська традиція дозволяє учневі повстати проти вчителя і довести, що той помилявся (бодай певною мірою). Це навіть заохочують. Такий фрейдистський мотив – рідкість для традиційних культур. Проте водночас це ключ до інтелектуальних інновацій, до якоїсь межі.
В этом ключе классические религиозные сюжеты воспринимаются болем адекватно:
Ісус Назарянин – юдей – казав своїм апостолам: «Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже». Цей припис звучить доволі-таки по-юдейськи, хоча аргументація засадничо християнська: брак освіти прирівняно до найчистішого стану людського буття, невинність прирівняно до невігластва.
Натомість у юдейській традиції (за винятком певних хасидських притч) у неписемнній дитині янголятка не бачили. В юдаїзмі янголи (малахім) – слуги Божі, абстрактне втілення мудрості, правди, справедливості й миру, крилаті, але невідчутні, геть не схожі на огрядних херувимчиків християнського мистецтва. Діти – це ніякі не янголи. В юдейських громадах дітлахи мусили вчитися. У Талмуді їх тепло названо «шкільними дітками»…. Їхній чар полягає не в незаплямованій невинності, а в бажанні вчитися, зворушливих спробах опанувати абетку.
…
Невігаластво й наївність цінності не мають."

Креативность поощряется с самого детства. Более того, авторы утверждают, что именно еврейская традиция выработала первую в мире иерархию, основанную на интеллектуальной развитости, а не на имущественных, или родовых критериях.

Учиться, кстати, надо не только мальчикам, но и девочкам. Второе эссе полностью посвящено этому вопросу, но гордость за умных евреек разлита по всей книге. При этом, исторически женские типажи очень разные. Например, именем двух женщин названы две книги в Библии, среди еврейского народа были матриархи, женщины-сексуальные манипуляторы, женщины – образцы праведности и непорочности, умелые предпринимательницы, учёные, да и просто заботливые мамаши и бабушки. Но об этом чуть далее. А сейчас я бы хотел обратить внимание вот на это:

"Інші домодерні суспільства зберігли свою пам'ять за моделлю «батьки-історія-діти», а юдейський відповідник виглядав так: «батьки-книга-історія-діти».
И далее:
Юдеї зберегли себе завдяки книгам. … Втікаючи від різанини чі погромів, полишаючи будинки і синагоги у вогні, ви несете з собою дітей і книги. Книги і дітей.
Естественно, нельзя не упомянуть про священные тексты, которые авторы очень интересно интерпретируют:
Ми, євреї-атеїсти, вважаємо релігію важливим винаходом. Релігія – це не обман і не фальшивка.
Наша історія не зводиться до Бога: це історія слів. Бог – одне зі слів."

Там следует страница размышлений о Библии, которые, чтобы не ломать кайф будущим читателям, я не буду тут приводить:)
При этом, обратите внимание, что

"У греків, звісно, було більше богів, зате Єврейська Біблія змалювала більше людей. "

А вот очень серьёзный и важный аргумент, требующий долгого обдумывания и осознавания:

"Як казав Ахад Га-ам, історична правда не тотожна археологічній правді. Істину можна передати через вигадані постаті, алегорію чи міф. Талмудист IV століття казав, що біблійного Йова ніколи не існувало, що це – просто притча. Інші мудреці заперечували, але теорія, що Йов вигаданий, увійшла до Талмуду. Чому її не викреслили з історичної пам’яті як наклеп? Бо Талмуд передбачав і приймав наш аргумент (чи подай так нам хочеться вважати): навіть притчі можуть казати правду. Красне письменництво – не порожні вигадки. Йов існував незалежно від того, чи він «історична постать». Він існував для незлічених читачів, які тисячоліттями обговорювали його долю. Йов, як і Макбет чи Іван Карамазов, існує як літературна правда"

Возвращаясь к женской теме: несмотря на уже указанный мной в этой рецензии высокий и важный статус женщин в историческом контексте иудейской культуры, и Библию, и Талмуд можно назвать шовинистическими патриархальными текстами. Однако, авторы показывают на примерах, как именно чтение оказывается тем «социальным лифтом», который поднимает представительниц прекрасного пола на высочайшие ступени интеллектуальной иерархии.

"Жінки довший час не мали доступу до книжок, бо ті були дорогі … Коли книжки нарешті одомашнили й вони почали потрапляти до родинних осель, відбулося три значні зміни: у домашній обрядовості; у системі жанрів і стилів; у житті жінок, що отримали доступ до писаного слова. По цілій Європі книжки ставали дедалі доступніші й дешевші, а отже, вони потрапляли в дедалі більшу кількість домівок ще до того, як до справи взявся Раббі Гутенберг з Майнца. Після нього зміни лише пришвидшилися.
Уявімо, як широкими теренами розселення юдеїв поволі починають загоратися свічечки. У Багдаді, Північній Африці, Іспанії, Провансі, Італії, Франції й Центрально-Східній Європі дедалі більше жінок запалювали свічечки, щоб почитати…. Незабаром вони при світлі свічечок не лише читали, а й писали."

Через четыре страницы мы встречаем:

"ХІХ – початок ХХ століття були щасливим часом для багатьох європейських єврейок. Частина з них ходила в традиційному вбранні й опікувалася традиційним домом, проте вони скуповували книжки й пожадливо їх читали, прокладаючи шлях для своїх доньок і внучок. Тепер вони читали не лише Святе Письмо й читанки на духовні теми для жіноцтва на кшталт Цени у-рени, а й романи, вірші, історичні й наукові трактати, довідники з географії, практичні порадники й самовчителі модерних мов. За словами Айріс Певруш, не виключено, що саме єврейки були найревнішими читачками в Європі кінця ХІХ століття."

И уже на следующей странице авторы перечисляют учёных-евреек в т.ч. лауреатов Нобелевской премии.

Третье эссе «Час і позачасся» будет интересно как людям, интересующимся теологией, так и любителям философии и особенно тем, кто интересуется последними открытиями физики. Рассуждения о времени (что это вообще такое?), о возможности одновременности всех событий и прочих интереснейших вещах, о которых я читал в современном нон-фикшн, получают тут интересную интерпетацию.

В последнем эссе авторы уделяют внимание возрожденю иврита:

"Сучасний іврит – найбільший лінгвістичний стартап Нового часу. За ХХ століття кількість носіїв івриту по цілому світу зросла з майже нуля до понад десяти мільйонів. … Тільки уявімо: нині івритом володіє більше людей, ніж данською. Чи литовською. Чи австрійською німецькою (це приголомшує нас найбільше). Хто б міг подумати?"

О специфике еврейского юмора можно прочитать в Эпилоге. Интересно, что они показывают известный еврейский анекдот (про внука и кепочку) с совсем не ожиданой (для многих знающих его) точки зрения. Этот анекдот, оказывается, про взаимоотношения евреев и их Бога. Кстати, авторы идут дальше и показывают, что с Богом можно не только спорить, на Него можно подать в суд! И прецеденты были:) Более того, Бога можно заткнуть, если Его аргументы противоречат здравому смыслу и законам еврейской логики. При этом даже на оскорбления Бог не обидится, потому, что на оскорбления не обижается сам еврей, ибо он руководствуется мудрым принципом «Гот эр гезогт» т.е. «Он сказал, и что с того? Тебе что до того?». Поэтому любые оскорбления остаются в ротовой полости оскорбляющего, а мудрый еврей их просто не принимает.

Тут, конечно, читатель может возразить: ну это всё про евреев, конечно интересно, а мне оно зачем?

Юмор приходит на помощь и в этом случае:

"Кажуть, Бернард Маламуд жартував: «Усі люди – євреї, просто не всі про це знають»."

Ну а если совсем уж серьёзно, то

"Євреї – це часто не лише євреї (і в цьому нарисі, і в історії). Вони – символ цілого людства, що намагається примиритися з історією, смислами й писаним законом. Спробуйте замінити слово «єврей» і «юдей» у цій книжці словом «читач». Ви не раз здивуєтеся, як воно пасує."

Я, как читатель, могу добавить, что авторы очень красиво играют словами в этой книге…