4.5 Повій вітре, повій буйний…

Здається мені, що вітер віє завжди в правильному напрямку, то людям вічно не догодиш. Вірніше, люди стараються шукати місце, де дме найменше, щоб спокійніше було, щоб, як говориться, менше проблем. Та вітер дме, дме в різні сторони. Хтось змиряється, хтось пробується боротись, а більшість підлаштовується.

Пʼєса С. Васильченка якраз про таких ось пристосуванців, подружжя Корецьких, і їхнє оточення.
1918 рік. Київ в оточенні української республіканської арміі. Час буремний і важкий. Влада міняється, швидше ніж люди встигають звикати. За кого воювати? Кого підтримувати? Як не помилитися? На чию сторону стати - гетьмана, чи Петлюри. Тут важливо правильно визначитися, не прогадати. Але ж як вгадати? Чтокать и какать, чи квітчати вишиваним рушником портрет Тараса Шевченка.
Чоловік пані Корецької старанно прикидається хворим, а от сама вона разом з його сестрою розвивають бурну діяльність, «помагають усім страждущим» в шпиталі («Долой украинцев и да здравствуют добровольцы?»…)
Жінки метушаться, заграють з офіцерами. Розпашілі обличчя сповнені якихось мрій і бажань… На що надіються? Що почнеться намріяна романтика? Вечори, бали, танці…
Але ж вітер…
І ось в Києві вже Петлюра. І у відчаї Корецька:

Корецький. Та цить… це мабуть наші…
Пані Корецька. Та які ж наші? Які наші, українці, чи гетьманці?

Ось так от. Таким корецьким завжди буде добре при будь-якій владі, адже вони вміють пристосовуватись. І не зрозуміти їм, недолугим, що наші, то наші - Українці!