5

Не знаю чому, але найперший опублікований роман Кінга я взяла до рук лише тепер. І те – випадково, просто тиняючись поміж бібліотечних полиць в очікуванні, поки принесуть замовлену книгу. Можу з певністю сказати, що, якщо починати знайомство із Кінгом із «Керрі», то ви станете його прихильником, якщо не фанатом :)

Керрі (Карієтта) Вайт живе із матір’ю у невеличкому містечку Чемберлен у штаті Мен. Їй фатально не пощастило народитися у фанатичної релігійної фундаменталістки, яка майже все вважає гріховним. Те, що ти дівчина (а потім – жінка), те, що ти взагалі народилася, те, що ти маєш груди, те, що ти не достатньо молишся та просиш вибачення у Бога за своє існування… Коротше, повний жах і щоденні тортури із побиттям. Керрі зростає нерішучою і психологічно забитою. До того ж вона не вирізняється красою, заїдає стрес шоколадом, від чого її і так неприваблива зовнішність збагачується розсипами прищів. Їй заборонено митися, що провокує певні… хм… особливості ароматів. Старомодна сукня до майже до щиколоток (тих, що на ногах, а не тих, якими штрикають під ребра у версії Олега Короля), нечесане миршаве волосся, дивна поведінка і все вищеописане – ось вам портрет Керрі. Перший день у школі, коли дівчина під час обіду встала на коліна помолитися, став відправною точкою у нещадному цькуванні серед однолітків. Дома – жах, у школі – пекло… Так і існувала поміж цих двох вогнів самотня душа, яка просто бажала, щоб її любили.

Не можу сказати, що таке трапляється часто, але кожна посудина має шанс переповнитися. Чаша терпіння Керрі переповнилася, коли у дівочій шкільній душовій вона стала об’єктом додаткових згущань від однокласниць через місячні, які так невдало розпочалися (до слова, сама Керрі поняття зеленого не мала, що це жіноча фізіологія, а не симптом смерті). Емоційний стан дівчини спровокував певні парапсихологічні явища, а сама дівчина усвідомлює, що вона не просто «не така» (за що постійно і отримує від всіх оточуючих) , а вона «НЕ ТАКА».

Кажуть, що дорога в пекло вистелена благими намірами. Дорогу в пекло для містечка і його мешканців вистелили благі наміри Сью Снелл, однокласниці Керрі. Сью, мабуть, єдина із тих, хто брав участь у сцені у душовій, щиро жалкувала про те, як повелася. Вона лише хотіла певним чином перепросити, умовивши свого хлопця запросити Керрі на шкільний випускний бал. Краще б вона просто перепросила…

Читалося, як то кажуть, на одному диханні! Цікава побудова тексту. Це і описи подій, і цитати із книги вже дорослої Сьюзен, і витяги із протоколів розслідування та статей у пресі, і наукові дослідження. З кожною сторінкою я все більше співчувала Керрі, все більше розуміла її розпач і наростаючу ненависть до кривдників. Те, що сталося на випускному, було очевидним. Те, що сталося із Керрі, мабуть, справедливо, але я все одно не можу цього прийняти. З одного боку розумієш, що це відплата, а з іншого… З іншого хочеться кричати: ви самі винні! Винні у тому, що ніхто не хотів помічати затуркану малу, що ніхто не хотів заступитися чи принаймні зупинити знущання, що ніхто не хотів хоча б просто поговорити, що ніхто не схотів побачити за непривабливою (хоч хто це визначає?!) оболонкою людину, яка відчайдушно хотіла вписатися у ваше довбане суспільство!