5

На початку березня 2022 року я питала в людей, хто що читає. І була здивована однією відповіддю: молодий чоловік, який живе під Харковом, а ту місцевість обстрілювали щодня і була посутня небезпека облоги, запійно читав про блокаду Сараєва. «Навіщо?» -спитала я. Він пояснив: «Я, - каже, - читаю книжки про війну, яка вже закінчилася, і ті, хто про неї розказують, уціліли».

Ганна Улюра «Писати війну»

Наверное, поэтому и я сейчас запойно читаю подобные книги. В случае с "Сараєво для початківців" - перечитываю. Читала ее сразу. как купила в 2017 году. Разница между тем и этим прочтением оказалось в том, что сейчас некоторое из просто теории перетекло в опыт, пережитый мной за эти два года.

Взять, допустим эту цитату. Ведь это же терроризм чистой воды ответить тем же обидчику, не правда ли? Как так можно. срочно созвать комиссию ООН, дикость совершеннейшая же...

Или про счастливые или не счастливые районы в городе. Или когда было затемнение в городе после комендантского часа, я чувствовала то же самое, прям током ударило. когда перечитывала эти строчки. Еще. было больно смотреть на город, который постепенно пустеет, центр, в котором практически нет прохожих и машин, очень хорошо понимаю чувства Озрена Кебо. А еще, очереди, до сих пор накрывает от воспоминаний, как стояла в очереди в аптеку, под мокрым снегом, с 6 утра, сколько наслушалась в очереди, а лекарств не было, ждали пока привезут.. Дождались через 7 часов, чтобы перед кассой уже, вырубился свет, а значит и терминал, от очередного взрыва слышного в стылом воздухе... Так я и вернулась домой ни с чем. А сколько очередей за гуманитаркой, водой, хлебом и снова в аптеку...

В книге страшные вещи описываются с иронией, без которой можно просто было сойти с ума. Как можно было жить в городе, который обстреливался с гор окружающих его ежедневно? Как можно было жить в городе. где стреляли снайперы, вот прям в том и в том здании, и все об этом знали и все равно их маршруты проходили по тем улицам. Тяжело было читать описания детских смертей, от мин и самое страшное, пуль снайпера. Голод, холод, согревались тем, что палили книги из собственных библиотек, опасность передвижения по улицам, опасность, которая подстерегала и в домах... Просто каждодневное унижение людского достоинства. В окружении стран, которые смотрели на это больше трех лет.

Читая книгу я убедилась, что Европа выражала обеспокоенность еще тогда. И никому не нужна чужая война. если она не затрагивает его лично.

...розчарування — це завжди санкція за хибні очікування. У перші місяці війни Сараєво фанатично вірило: у справедливість міжнародної спільноти, яка 1945-го була заприсяглася, що більше ніколи такого не допустить

Сараєво — місто, яким пожертвували. Паскаль Брюкнер каже, що немає нижнього порога терпимості Європи, коли йдеться про це місто. Це означає, що будь-яке наше страждання вони здатні витерпіти. Тут відкривається один незручний факт: Сараєво географічно належить до Європи. А Європа цю його приналежність політично заперечує. Так і виходить, що серби тримають окупованою частину Європи, якої та зреклася, аби не соромитися самої себе.

Медиа  долгих три года говорило про Сараево,  пока там происходило что-то подобное: "Двоє дівчаток утратили по нозі, одна — ногу й руку. Треба чути, як диктор це вимовляє — наче вони черевички загубили"...

Самое ужасное, помимо смертей. конечно, что эти войны ранят не одно поколение, даже тех, кто воочию не видел ее. Травма потом будет преследовать детей, внуков и правнуков выживших. И мир между людьми так хрупок и не надежен. Иллюзий уже не осталось.

Уся та географія — суто історичний процес. Мілошевич зрозумів це, звідти й такі руйнування. Що означають для його країни сто років ганьби супроти якоїсь тисячі кілометрів? Санкції — проміжний епізод, ними історія не починається та не закінчується. Коли мине сто років, коли все це забудеться, його, цілком імовірно, прославлятимуть як найвеличнішого сина своєї землі. На це він і розраховує, тому нищить із пристрасною затятістю, бо наприкінці порахують не перерізані горла, а самі лише відвойовані кілометри.