4

Цвіт українського письменства, неповторні пейзажі, місцевий гуцульський колорит – це творчість Михайла Коцюбинського. «Тіні забутих предків» є тією книгою, яка зовсім не про кохання, не про людей, а про дух лісу, дух, який живе тут ще до Бога, дух, який ми пам’ятаємо. На фоні прекрасних лісів і гір, у яких переховуються лісні, мольфари, мерці, нявки, чугайстер і ще багатий язичницький пантеон гуцулів, вимальовується кохання між ворожими сім’ями, яке насправді, займаючи якесь «висяче положення» в повісті, сказане ніби між іншим, дивує читача своєю безпосередністю, швидкоплинністю. Не встигнувши розквітнути, воно в’яне.

Дальше...

Центральним тут є образ Івана, пастуха, гарного хлопця, закоханого в Марічку, котра гине у гірських потоках Черемоші. Він нудиться світом і шукає її, хай в образі мавки, хай в образі русалки, хоч якусь, але свою кохану. І знаходить… Але що? Палагну, жіночку, яку він не кохав і, певно, не зміг би й полюбити, хай навіть його б і палками забили.

Ні, кохання тут не нещасне, адже будь-яке кохання саме по собі щасливе, бо воно існує, бо воно за своїм понять означає щастя. І нудився Йван за тим, що його кохання втонуло в річці, а не за тим, що воно нещасливе. Ця історія чудово змальовує нам переплетений з старими віруваннями світ гуцулів, у якому є місце для магії. Повість наповнена таким неповторним колоритом, такою божественною гуцульською мовою, таким яскравим, як райдуга, дзвоном.

Насправді твір Коцюбинського є й ще джерелом для пошуку етнографічних знань. Ми бачимо ціле покоління гуцулів, які займаються скотарством, ми бачимо їх чудовий одяг і прекрасну мову. Хоча не слід серед цієї позитивної критики забувати той факт, що особисто мені увійти у тон повісті було важке, проте коли я пристосувався, я був здивований. Під час читання ти не можеш нічого робити – думки займають ліси Карпат.