3.5

Характеризуючи будь-яку історичну працю, перш за все, перед автором рецензії постає питання, наскільки ця праця відповідала завданням поставленим у передмові чи хоча б заголовку. Завданням Наталі Яковенко було розглянути саме свідомість основної маси населення земель, заселених етнічними українцями. Безумовно, через брак інформації робити висновки про світосприйняття наших предків можливо лишень теоретично. Саме тому піддати нещадній критиці через невідповідність завдання і виконання цю працю неможливо.

Іншою є справа, що автор виконала інше важливе завдання – розповіла коротко про найважливіші факти з історії України. Утім, туту ми стикаємося з певною невідповідністю: додержавні часи та часи Київської Русі висвітлені побіжно, у той самий час, як Козацьку державу історик розглянула ніби під мікроскопом.

Але що найцікавіше… Наталя Яковенко зуміла змалювати ту постійну та незрозумілу при побіжному огляді історії зміну ідентичності наших пращурів (від русичів до сполонізованих родин, від козаків до російських дворян). Ця зміна ідентичності є однією з провідних тем, піднятих автором цього нарису. І дійсно: особисто мені стало легше сприймати українську історію у вимірі людської підсвідомості.

Я нарешті отримав відповіді на питання: «Як відчували себе русичі у ВКЛ» чи «Що спонукало змінювати свою ідентичність і як далеко заходили ці *навернені*». Що не може не порадувати, у праці розглядаються і ті теми, про які найчастіше замовчують підручники – українсько-єврейські антагонізми, польсько-українські протиріччя та, наприклад, розуміння України як колиски хасидизму, греко-католицтва, татарської цивілізації.

Козацтво у Яковенко розглядається у площині загальній, як прояв постійних тенденцій прикордоння, де порівнюється з донськими козаками. Наголошується на постійній взаємодії українського населення з турецьким або, доцільніше казати, татарським, що створило надзвичайно незвичайний симбіоз відомий під назвою Війська Запорізького Низового.

У висновку можна сказати, що такі праці, якщо і заангажовані, то меншою мірою, аніж їх відповідники, у пострадянській історіографії зустрічаються рідко. На жаль, над сучасними істориками навіть зараз тяжіє