4.5

«В історії літератури зустрічаються твори, на які прийнято увесь час посилатися, але які давно вже ніхто не читає. Та, власне, і навіщо? Адже всі їхні теми, сюжети і мотиви розійшлися по іншим книгам, повторилися у десятках і сотнях літературних пам’яток різних епох і різних народів» — пише у післямові до видання А.Д. Михайлов.

І коли все таки пересилюєш себе і сідаєш читати таку книгу, ось цю книгу Ґальфрида Монмутського, то це просто неймовірно. Це щось абсолютно неочікуване: і не історичний текст, і не художня література... Щось ніби стислої і лаконічної колекції сюжетів, історій, образів і легенд, які розійшлися сотнями лицарських романів, потім перекочували в авантюрний роман, потім в романтичну історичну прозу і поезії, ну і нарешті у фентезі і сучасну історичну чи псевдоісторичну художню прозу. «Ігри престолів» починаються тут.

Мене найбільше вразило в «Історії» те, як тісно і цілком мирно у книзі переплітається християнство і язичництво, причому в спокійному прийнятті іншості, без якогось цькування і ненависті, але і без зради своїм власним цінностям. У книзі є якась наївна доброта і чесність. Попри те, що практично вся ця історія вигадка, вона чомусь викликає більше поваги і навіть довіри (не буквальної), ніж серйозні історичні праці. Мистецтво завжди говорить більше правди про епоху (і про свою, і про минулі), ніж сухий набір більш чи менш випадково відібраних фактів про реальні події. У книзі чудово передається дух 12 століття, та і Середньовіччя в цілому. З усіх періодів світової літератури усіх часів і народів саме зріле західноєвропейське середньовіччя ще з університетських часів (коли я безпосередньо познайомився з цією літературою) було моїм найулюбленішим періодом. Я виріс на західноєвропейських народних і літературних казках, причому переважно англійських і французьких, тож, напевне, це і визначило значною мірою увесь мій подальший світогляд і любов саме до західноєвропейської культури і літератури, із її найчарівнішим періодом у добу зрілого середньовіччя.

Усі ці середньовічні книги я активно купую, але зазвичай тримаю на майбутнє, не поспішаю їх читати, надаючи перевагу тому, щоб вивчити докладніше більш давні літератури, якими я не сильно переймався в університетські роки. Напевне це мені потрібно, щоби підійди до середньовічної літератури більш виважено, з достатньо повними знаннями усіх попередніх літературних періодів, аби бачити, що там оригінального, а де продовження традицій.

Повертаючись до слів Михайлова, маю сказати, що вони дуже точно описують цю книгу і не тільки її. Я сто разів про неї чув, але вона ніколи не була в пріоритетах на прочитання. Мені більш хотілося прочитати «Смерть Артура» Мелорі, Кретьєна де Труа, інші романи і поеми з артурівського циклу, «Мабіногіон», ірландські і валлійські сказання і т.п. Здавалося, що це щось на периферії літератури, десь поруч із Преподобним Бедою (тепер вже кортить прочитати і його). І виявилося, що ця периферія не менш, а в деяких аспектах навіть більш цікава, ніж читані твори зі шкільної чи університетської програми. Цей зовсім невеличких текст дає більше інформації, відкриттів, інсайтів і поживи для розуму, аніж деякі художні фоліанти на 1000+ сторінок. Пригадую, що в мене вже були схожі відчуття, як після прочитання цієї книги: коли я прочитав повне зібрання проповідей Григорія Богослова. Усі цитують і посилаються, але хто реально їх прочитав? А в тексті там же зовсім не те, що у висмикнутих цитатках. Там більше важить дух і загальний контекст, ніж окремі слова. Так і тут.

Думаю, так само у всіх інших подібних відомих-нечитальних творах, байдуже, що це — теологія, філософія, історіографія чи художня література. Мораль проста: читати це варто. І перекладати варто також.