5

Знаєте, виявляється, інколи неважливо, як читати книгу. Колись, я заглянула в кінцівку якогось роману Майн Ріду, я не знала, що це за дама в білій сукні, проте...вже знала все. Тому розчарування й відкинута книга.

Тут я не просто вдруге в житті, переборюючи власний переляк, поглянула на останню сторінку, я прочитала 20 таких, відлистуючи до початку історії. І, як обізнаний читач, я знала: якщо один в полі воїн - то цей парадокс життєстверджуючий, один - завжди сонцепоклонник, життя особливо стоїть за нього, а він затуляє собою життя. Але...якщо у хеппі-енді не знайшлося рядків для дами, то...вона була. Залишається, дізнатися: хто вона. Бо не люблю багато пелюстків троянд та голубів, не люблю, коли все неправдешньо рожево. Я вірю в бій та рани, в стійкість та повернення до людського крізь біль, я не вірю, що життя не втратить на полі бою своїх протуберанців, не вірю в слабкість смерті , проте вірую в Красу людську.

Це змушує читати від початку, тим паче роман україномовний, про Штирлиця з радянським обличчям, але закоханого у Дніпро. Роман про німців, які не смішні й не скажені, не люди й не звіри, просто слабодухи, що повірили в надлюдину: "Коли Бог помер, то я - Бог", ніби Ніцше не зробив присуд епосі, а скинув Бога з трону.

Цей роман про витримку, гарт, суспільне та особисте, трохи про ненависть й особливо про любов, про ту любов, що волання до життя.

Саме тому читайте, в оригіналі, чи перекладі, вздовж та впоперек.