У "Доці" мої очі

Війна в Україні йде вже сьомий рік. Правда, дивно це читати, а потім усвідомлювати? Тому що майже кожен із нас це знає, але вже не згадує кожного дня, як це було в 2014 році. Я колись навіть вірша написала по війну. Російською. Пишалася ним сильно, він ще тоді ВКонтакте набрав більше 100 лайків і його активно поширювали. Тоді і мого тата, і вітчима, і дядька мобілізували. А вітчим і дядько навіть були на Донбасі, там, де всім страшно. І от у мене в гуртожитку є каремат, я на ньому зараз займаюся спортом, а колись на ньому спав мій вітчим, будучи на війні. Я буквально доторкаюся до війни. Я доця свого вітчима, і я — "Доця" Тамари Горіха Зерня.

Ця книжка — про самий початок, про всі стадії прийняття неповоротного. Про те, як жінка на війні живе і відчуває себе людиною, хоч і "Ельф". Про те, що друзі гинуть, гинуть усі без розбору, бо війна не питає дозволу зайти до тебе в хату. Твоя підкірка це сприймає, але відмовляється розуміти, коли це справді стається. Ця книжка про пустку, яку лишає війна, — у країні, у душі, у тілі. Хтось порівнює це з раною, я — з пусткою і безумством.

Коли я була мала і ходила в школу, нам говорили: "Майже у кожній сім'ї є хтось, хто пройшов Афган". Тепер візьміть і замість Афгану вставте Донбас. Наслідки страшні, як тоді, так і зараз. Я не порівнюю дві ситуації, я просто констатую факт — війна торкається кожного громадянина України.

"Доця" про це нагадує у час, коли ми забуваємо.