Рецензии на книги издательства «Школа»

"Таємничий острів" входить у збірку класичних творів разом з "Робінзоном Крузо", "Навколо світу за 80 днів", "Загубленим островом" та іншими. На мою думку, ці твори варто прочитати пізно, чим ніколи. Книга надихає на пригоди та виживання, розповідаючи про групу людей, яка потрапила на острів і мусить боротися за своє життя.

Треба зазначити, що я люблю такі робінзонади, де хтось опинився десь, на острові або навіть на Марсі, і мусить виживати. Прекрасно одним словом.
Ця історія створена для відпочинку десь літом на пляжі, якщо ви любите пригоди або не любите якісь легкі любовні романи або детективи (хоча в цьому творі є легка детективна нотка). Так от, прекрасна історія, легка і наштовхує на думку, що ти можливо сам би і не вижив на острові, особливо, коли ти просто людина, а не Сайрес Сміт)))

Книгу можна брати і читати навіть, якщо не знаєш, про що вона. Сама я взяла її до рук через хлопця, який читав цей роман ще в роки 12-15 і сказав, що це його улюблена історія того часу, коли я в цьому віці прочитала "Робінзона Крузо". Гадаю, що всі ми читали щось схоже у тому віці.

Зараз мені 23 і мені сподобалось, отримала масу задоволення і обов'язково передам цю книгу своїй дитині, коли настане час. Мої рекомендації для людей, які будуть читати цей роман - не зважайте на дивовижну вдачу героїв або на відчуття гри виживання, де спочатку у вас немає нічого, а потім з'являється все необхідне від скла до нітрогліцерину. Просто читайте і насолоджуйтеся, бо кожна сторінка сповнена боротьби героїв за виживання та віри в силу людини.

Також варто зазначити, що це третя книга циклу про капітана Немо, але можна починати з неї, як це зробила я.

Це перші книги автора, тому темп враження що так собі, але не всі ж зразу пишуть щось геніальне та ідеально для всіх й всюди. Тому насиченість подій та тепм я не буду критикувати.

Мене бісить, що я не взнала хто такий номер 0923 від якого пішли Кьоніхи. Сиди думай, це номер чоловіка Володарки часу  з номером 0001, яка чомусь чоловіку не дала номер хоча б 0003 чи взагалі приколу ради 0007, чи то від брата її, чи товід сестри чи то від Брата Реї з номером 0002 ті кьоніхи пішли й сама Рея не знає про рата чи сестру...Чому так думаю, бо Гелені - внучці Володарки часу дали номер 4477, а не 0003 то же чи 0004... Та й Кьоніхи були типу як ті хто мають право на владу, чи то думають, що мають. Коротче кажучи можна було це сильно не детелізувати, якщо кьоніхів ніхто не сувався ліквідувати починаючи з власника номера 0923, чи розкривати ім'я, стать.

А ще була фішка: - Якщо ті скажеш моє ім'я - я тебе почую та домопожу завжди... Щось Рея не допомагала особливо то і її не гукали. Нащо таке казати, якщо ти думаєш, що в сюжеті буде допомагати Рея, що жива до моменту своєї смерті.  Чи як десь померла, то померла всюди? Якщо вона померла й зникла всюди з радарів, то Володарка часу повинна знати про її смерть, вже до того, як в неї народиться донька...

Ну й звичай но ж, Гелені в кінці дають книгу... от сиди і думай чи таки трилогія з трохи прикритим кінцем, чи таки нам ще видавлять 4 книгу. Бо як би то було, годинник Гелени з її номером не щезає до самого кінця...

Так, світ та такий погляд на подорожі в часі мені цікаві та прийнятні. Є дві теорії про подорожі в часі. Перший тип використовують в Доктор Хто, Керстен Гір в трилогії Таймлес,- де всі твої подорожі в часі фікксуються й ти можеш натрапити сам на себе в минулому під час подорожі себе в минуле трохи раніше. Друга теорія про те, що якщо ти зробив щось при подорожі в минуле в часі, попередня версія всього зтирається і пишеться нова. Тоб то ти не стрінеш свого двійника, який при першій спробі в минуле поліз рятувати когось від аварії, а тобі треба йому допомогти чи завадити. Час типу стирає твою попередню спробу й ти робиш наново все і це теж відображається на майбутньому.
Перший спосіб подорожі в часі є найбільш розповсюджений, а другий я ось вперше зустріла в Моніки Пец чито Піц.

Такоє при подорожах в часі дехто вважає що не можна самого себе зустрічати. інші думають що можна. В випадку моніки Пец - неможна зустріти себе ж, бо помреш. Хоча й не війде особо при підтеранні часом та реаліями твої минулі спроби. Неідеально підтерті часом, але підтерті.

Анна Лачина мані дуже подобається як автор підліткових романів, завжди всі герої гарно прописані, все має логічне завершення. Тому коли взяла в руки книжку "Дзвінки до друга" також сподівалась на щось цікаве та захоплююче. Але вийшло все зовсім навпаки.  Нічого не зрозуміло, немає чіткої сюжетної лінії, є намагання додати трохи "французької комедії" коли герої не можуть розібратися між собою завдяки схожості. Але все це лише погіршує весь смак книжки. 

Також в даному випадку у автора вийшов прямо гротесний опис двух рідних сестер, одна з котрих людина з обмеженими фізичними можливостями - не правоздатна, а інша настільки закомплексована і невпевнена в собі що іноді викликала в мене навіть відторгнення своєю поведінкою і діями.  Таке ж ставлення і до батьків дівчат, мені незрозуміло, як можна було непридавати уваги дислекції молодшої, при тому що так гарно займались в свій час реабілітацією старшої доньки, дали їй можливість жити майже повноцінним життям. Одним словом питать багато, відповідей мало.

Якщо ще додати сюди купу хлопців котрі постійно бігають між цими сестрами, з цими сестрами і взагалі навколо них, то виходить "цирк на колесах", як сказав один з героїв книжки.  Немає якогось розуміння того що відбувається і що ми читаємо. Іноді логіка проскакує, але це буває геть не часто, нажаль. Ніби книга і тримається купи, але все якось розсипається як замок з піску. Також не дуже зрозуміле завершення цієї пригоди, особливо це стосується Анни, молодшої сестри. Хоча мені здається що я впіймала за хвостик ідею котру нам хоче донести автор...

Не скажу що книжка вже геть не цікава, але якщо Ви не знайомі з Анною Лачиною, то не починайте своє знайомство власне з цієї книжки, бо скоріш за все Ви будет розчаровані і втратите інтрес до її творчисті. В автора є багато книжок з котрих я б порекомендувала почати. 

Притчи для детей (короткие рассказы с поучительным сюжетом) - жанр достаточно старый (их писали и Лев Толстой, и Константин Ушинский, и Михаил Салтыков-Щедрин). Сухомлинский написал несколько десятков маленьких рассказов для обучения детей чтению, сюжет которых построен на понятных и интересных для детей событиях, взаимоотношениях их сверстников и самых близких людей. В каждом рассказе присутствует нравственная развилка и обоснование, почему герой выбрал определенный поступок. Это создает в каждом рассказе два слоя - для просто чтения описания событий, сюжетной линии, и , для рассуждения о причинах и последствиях поступков, о том, как отражаются эти поступки для других людей. Сухомлинский органично продолжил традиции своих известных предшественников, а его мастерство педагога и литератора таково, что эти рассказы актуальны и сегодня, в том числе обретая еще один - антропологический, исторический слой - за счет описаний быта, среды и отношений, безвозвратно ушедших, но внутри которых жили наши предки.

Книга очень интересная, особенно вторая часть - "Приключения в Паутинии". Она рассказывает о дружбе, взаимовыручке и как перестать быть ленивым. Эта книга помогла мне посмотреть на себя со стороны. Я иногда ленюсь, а теперь я понимаю, что так можно пропустить много интересного в жизни. Самое важное, что Коська и Колька с помощью игрунка победили Лодырилу и спасли весь класс.

Первая часть знакомит нас со всеми героями, а Колька с Коськой из трусишек становятся храбрыми и более самостоятельными, потому что они спасли Вовку от шакала Бациллы. Мама считает, что правильнее было бы рассказать взрослым, потому что им грозила реальная опасность. А я считаю, что они поступили правильно, иначе они бы так и остались трусишками.

Київ... величне, нескорене місто на берегах Дніпра. Завжди гамірне, осяяне вогнями тисяч натхненних душ.

Коли я вперше відвідала Київ і потрапила в годину пік у метро, я подумала щось на кшталт: "Який пристрасний потік, яке різноманіття людей, як певно цікаво тут жити". Тому я дуже розумію Степана та його бажання знайти своє місце у цьому місті.

Щодо того, яким хлопець виявився... викликає і смуток, і захоплення, і відразу.

Смуток через постійне маячіння та невдоволення хлопця, через часту втрату цікавості, ривкі та необдумані вчинки.

Захоплення через пристрасть, наполегливість та завзяття до роботи і коханок.

Відразу через те як легко він покидав своїх жінок, як без жалю жбурляв слова та обіцянки, як викреслював їх зі свого життя при тому вважаючи, що вони кохають його навіки.

Роман сумбурний. То неквапливий, сповнений світлих мрій,  то події розгортаються бурхливо і  затьмарюють, затягують все важкістю та темнотою.

Не пам'ятаю які висновки я зробила після його читання в школі, але зараз, після перечитування, маю два:

1. Степан Радченко — талановита, розумна, але ж і паскудна людина. Здається, що його завжди так і штормитеме від  роботи до роботи, від жінки до жінки, від емоційного піднесення до повного занепаду. Чи хотіла б я мати таку людину в своєму оточенні? Точно ні. Чи є Степан Радченко прикладом для наслідування — ні, ні і ще раз ні.

2. Велике місто може як дати тобі безліч шансів, так і розчавити. Ти можеш бути самотній серед натовпу, бідний в найкращій кімнаті,  нещасний в найліпших умовах. Людині ніколи не підкорити місто. Але з ним можна подружитися.

Я давно не читала такої високоякісної літератури. Коли я вчилася у школі, цей твір до програми не входив. Я прочитала його аж у 39.
Це прекрасний роман - лексика, стиль, сюжет, історична оповідальність - все показує справжнього класика, шкода лише, що Підмогильний не встиг ним стати, розстріляний совєтами заради дешевої ковбаси і прочєго прєкрасного будущєго.

Герой, Степан Радченко, у мене симпатії не викликав, більше того, я все чекала заслуженої для нього кари. З цієї точки зору роман здається трохи незавершеним, але в той же час мені добре видно, що герой не буде щасливим, у нього постійно буде скакати настрій, і періоди діяльності мінятимуться з апатією.
Найгірше, що викликало огиду у Степанові, - його ставлення до жінок. Я зустрілася з такими людьми в житті і знаю їх притягальну, але згубну харизму. Це люди, які люблять лише себе, не мають емпатії і радо користуються почуттями інших.

Дуже приємно було натомість милуватися авторськими метафорами, це просто свято художнього слова.

Рекомендую всім, особливо тим, хто любить Київ, та й взагалі, має урбаністичні переконання (як я, наприклад). Місто тут - теж один з головних героїв, і теж має свої темні сторони, адже в ньому так легко стратити свою щирість і піддатися декадентським настроям...

Забагато екшну, то з'являються якісь хлопці дуже багато, то якийсь несподівані повороти, напади, лікарні, весілля.Все надто перенасичено, але фіналі не відбувається нічого,що  розкриє подальшу долю героїв як складеться їх життя і взагалі хто правий хто винуватий. Сюжет полягає в тому, що хлопці бігають від одної сестри до іншої. Вони то сваряться, то ще щось і немає чіткого визначення: хто кого кохає ,хто з ким свариться і все таке інше. Фінал взагалі не зрозумілий для мене, бо останній сторінок 10 я намагалася вибудувати  свій варіант хто з ким буде і взагалі як буде далі, але книга обривається і все ми не можемо нічого сказати, що було далі з героями хто з ким залишився.Це любовний роман,але в ньому немає чіткого визначення пари, кохання. Це якась біганина на від одної дівчини до іншої, від одного хлопця до іншого хлопця.

Мабуть, купуючи цю книгу, я зовсім не очікувала що настільки захоплюся її читанням, та витрачатиму на це, свій вільний час, книга розповідає про невдаху Ліззі Карбон, яка навчається в сьомому класі, у неї не досить гарні стосунки - з однокланиками, вчиться вона посередньо, але якось, з дивною вдачою, у неї з'являється власний проект, всі ці пригоди які є в книзі розпочнуться з незвичайного подарунка, а саме щоденника, який я зараз тримаю в руках, він досить незвичайний, це книга, яка протяном 222 сторінок почне розповідати цікаві пригоди, звичайної дівчини підлітка, з своїми проблемами, невдачами, і своїм потяємним щастям, признаюсь чесно, зі всіх книг яких я читала, ця вразила мене дуже сильно, та залишила великий шквал зовсім різних емоцій після себе, а найбільше кінець, в якому одна з героїнь розридалася від неправильного вибору, в підсумок до цієї рецензії хочу сказати : неважливо хто ти такий, важливо лише те яким є твій внутрішній світ, тут, саме в цій книзі ви знайдете себе, самого себе.
P/s перед прочитанням цієї книги я досить довго шукала на неї рецензії, щоб зрозуміти що вона з себе представляє, але їх попросту немає, а ні, тепер і на цьому сайті вона є, хочу сказати що це незвичайний щоденник, та він цілком і повністю застуговує вашої уваги, читайте та посміхайтесь, а я поки піду вчити уроки .....