Как-то сложно мне далась эта книга. Возможно, за счёт языка. Я люблю украинский язык, а как иначе, если это мой родной язык? Но в этой книге он был наполнен польскими и австрийскими словами. И это было не просто. Но красиво.
Возможно, книга тяжело мне зашла, потому что я искала сюжет и не находила его. Стефа и Аделя проходя мимо меня, пытались увлечь за собой, но у них ничего не получалось. Местами, особенно под конец, было интересно, местами даже было смешно, но не цепляло, хоть плачь.
Финал вообще разочаровал. Он открытый? Плохой? Это вообще что было и зачем?
Собери их всех
Я люблю слухати книги зі збільшеною швидкістю, цю ж книгу мені хотілося навпаки розтягти і насолоджуватися нею якомога довше. Я дуже скучила за українською літературною мовою і прямо таки упивалася тими прекрасними словами. Деякі з яких мені взагалі незнайомі, тому що тут панують галицькі словечка зі своїм колоритом та шармом.
Слухаючи книгу, в мене було враження, начебто нам просто дали підгледіти за життям декількох людей зза штори. Тому що довго не відбувалось чогось такого незвичайного. Але наскільки ж мені подобалась манера автора, що мені постійно хотілось ще, особливо в фіналі, тому що він для мене не дуже вдалий.
Історію свого життя розказує Стефа, вона служниця в домі у Аделі та Петра, але в той же час, подруга пані. Дивно було спочатку зрозуміти, чому ж так. А виявилось, коли… Развернуть
Для мене це друга книга Макса і можу сказати, що я відверто погарячкувала з занесенням автора в улюблені. Ні, пише він добре, але не кожна книга однаково вражає та захоплює.
Вчитуватися важкувато, практично монолітний текст з малою кількістю діалогів та купою різного непотрібу типу музичних плейлістів, заглиблень у якісь абстрактні речі, цілих сторінок з якимись науковими (або псевдонауковими) поясненнями, не вдається зануритися в те, що відбувається, с головою.
Також я ніяк не могла зрозуміти чому батьки хлопчика постійно тягнули за щось кота, коли їх дитина знаходилась в такому тривожному стані. Да і наприкінці історії теж було дивно читати про те, як батько дивиться в монітори замість того, щоб бігти на потрібний поверх та рятувати сина. А листи до ФБР з переліком цілої купи подробиць,… Развернуть
Отаку книжку можна порадити учню.
Бо зараз майже кожен живе з мамою чи татом (батьки розлучені).
Бо давно забуто вже аромат абрикосів, які ростуть на подвір’ї дідуся й бабусі.
Бо цей Арсен - то кожен 13-річний хлопець, адже який підліток не мріє про смартфон, таємницю, привидів, не марить коридами та гарними дівчатами?
І є в ній прощення, любов, відчуття себе частинкою свого роду, дорослішання...
На перший погляд цей психологічний роман про взаємини Христини і Соломії на тлі різних подій та в різних країнах, про заробітчанство в Європі, куди ми всі спрямовані та врешті решт прийдемо, нехай те так скоро і лише в постаті своїх онуків. Роман про лесбійські стосунки, про кохання в іншій іпостасі, але не брудне і не вульгарне. Це ніби гіпертрофована дружба.
Христина і Соломія не від легкого життя вирішили податися на заробітки до Німеччини. Автор з ювелірною точністю і докладністю описує «сім кругів пекла» отримання візи, черги в консульстві, натяки на хабарі, всю бюрократичну машину. Але попри однакові біографії здобувачів віз, Соломії і Христини, візу відкривають лише одній. Соломія отримає право в‘їзду лише через рік. Христина за цей рік познайомилася з Євою, закохалася і повністю… Развернуть
Удивительный это талант - в 240 страниц уместить весь ХХ век, со всеми его бедами, всеми горестями и радостями простой человеческой жизни. Компактно и исчерпывающе.
Прекрасное и ужасающее идут рука об руку по дороге длиною в сотню лет, по которой проведет вас необычный (а кто из нас обычен?) полесский старик Яков Мех, сполна испивший чашу, которую мимо не пронести ни молитвами, ни проклятьями. Великолепная книга! Человечная и человеческая на фоне событий бесчеловечных, святых и грешных, правых и неправых.
Такова жизнь. В любые времена. На этой земле. Под этим солнцем.
Яка ж цікава книжка!
Чиатала її в університеті на практичному занятті з історії російської літератури та літературно-художньої критики.
Можливо, предмет не був би нудним, якби його не вів старий й противний викладач, для який в російській мові є точні визначення - "сухарь" та "брюзга".
Можливо. Але склалося так, що вів саме він. А піти з практики не можна, бо "завалить" на екзамені.
Тож я тихенько собі сиділа на задній парті й читала "Далекий простір".
Я взагалі забула, де я є. Настільки заглибилася в читання, що навіть не почула дзвоника. А це була остання пара. Коли мене штурхнули друзі, отямилась, запхала в сумку речі й побігла на зупинку. Читала в парку. Потім в маршрутці. А дочитувала вже вдома. Стовідсодково стверджую, що перечитуватиму ще не раз.
Не вірте анотації, що Історії про троянди, дощ і сіль, мовляв, не мають „жодного стосунку до флористики, метеорології чи мінералогії“. Ці короткі оповідки, звісно, не є науковими звітами анітрохи, проте саме ці три речі проходять крізь усю книгу, як головні герої. Деякі з історії дуже милі і приємні, деякі здаються обірваними і незавершеними, ще інші зворушують до сліз. А всі разом вони розповідають про одне: велику і щиру любов. До природи, до життя, до творчості і праці, до дітей, до всього-всього на світі. Приємне і легке чтиво, яке залишає по собі хороший і світлий післясмак. І, як не дивно, приємно дивує в якості сучасної української літератури. Все ж таки можуть бути і у нас світлі і хороші книги. :)
Школа идиотов или краткое пособие "Как стать молодым украинским писателем"
Пункт раз. Всегда пишите от первого лица, называя героиню своим именем или подразумевая это. Ловко смешивайте события своей реальной жизни с выдумкой - дрочерам от литературы всенепременно хочется заглянуть писателю под одеяло, в трусы или еще куда-нибудь. Поощряйте это, поощряйте!
Пункт два. Для того, чтобы писать о сексе вовсе не обязательно что-то знать о человеческой анатомии. Просто пишите, Шура, пишите. Вагинальные шарики будут тренировать мышцы матки, а член бороздить такие просторы ми… Развернуть
Це історія, в якій немає ні України, ні українців. Зате є український автор, який вражає своєю майстерністю і талантом.
Це історія про пошуки кращої долі, яка чомусь в рідній країні вважаться важкою і непривабливою.
А потім ти їдеш у Європу (Америку, Азію), сьорбаєш там холодні обійми чужини, і нарешті розумієш оте трикляте: «Там добре, де нас немає.»
Хутір Піенґаліс у Литві.
Одного зимового вечора там святкують Різдво три пари молодих людей. Вони познайомилися недавно. І це перша їхня спільна зустріч за святковим столом.
Рената і Вітас, Клаудіюс і Інґрида, Барбора і Андрюс.
І сьомий учасник - старий Йонас. Це дідусь Ренати і співвласник затишного будиночку, в якому зараз п‘ють терпкий бальзам наші друзі.
Так починається неймовірна історія подорожей і пригод, феєрія почуттів і пошуку… Развернуть
Я под впечатлением. Книга вызвала бурю эмоций и очень противоречивых, притом что ни один из главных героев не вызвали особой симпатии. Все равно были моменты, когда им сопереживала. Книга написана очень легким языком и завораживает с первых страниц. Сюжет очень прост. У нас есть обычное село, основной сюжет происходит в советское время, и так сказать любовный треугольник. Два парня Алексей (за которого вышла замуж героиня), Степан и Маруся. Если парни хоть изредка вызывали сочувствие и интерес, то мадам Маруся раздражала постоянно, точнее ее гордыня. Неказистый, невзрачный Степан видители не пара нашей первой красавице (хоть автор пыталась показать что девушка его любит), пойду замуж лучше за красавца Лешу только потому что красавец. И это только начало истории. ЕЕ гордыня испоганила три… Развернуть
Вельмі захапляльны, проста па-майстэрску напісаны і перакладзены раман. Але разам з тым вельмі страшны. Асабліва таму, што аўтар вырас у суседняй мясцовасці, мае сваякоў на Данбасе, сам нярэдка там бывае. Вельмі важным мне падаецца тое, што твор напісаны зусім без палітыкі, не паказваюцца прычыны, па якім усё гэта здарылася, ні разу не ўзгадваюцца іншыя краіны.
Нечым нагадаў "Знак бяды" Быкава, але калі там людзі проста жылі на сваёй зямлі і вайна прыходзіла прама ім у хату, то тут галоўны герой сам лезе ў вайну, каб выратаваць пляменніка. Пры чым вайна тут – гэта не велічэзныя бойкі, не пір ненажэрнай Смерці. Тут Смерць стаіць за рогам і цярпліва чакае, калі ж ты зойдзеш за яго і трапіш у прыцэл варожага (а можа і свайго) снайпера. І патрапіш не таму што ты – вораг, а проста таму што.
Як… Развернуть
Мне нравится, что украинцы начали действительно много писать книг. Я люблю Видавництво Старого Лева, потому что у него всегда качественная литература, как художественное оформление, так и сама книга, ее смысл, перевод и т.д. И этой книге я была только рада: маленькая и компактная с милой и трогательной аннотацией, плюс книга получила награду. Детская короткая поучительная история, которую легко осилить за вечер. Ну что еще нужно, чтобы расслабиться и получить книжное удовольствие? Посмотрите на мою оценку и вы поймете, что точно не эта книга.
Давайте по порядку. От того, что меня больше всего взбесило к малому.
— Персонажи. Ну их во всей книги так многовато скажу я вам. Всех и не перечислишь. Но давайте по основному, что меня во всех раздражает до чертиков — нелогичность. Вот каждый по… Развернуть
Коли оформити будь-що словами, стає легше. Особливо якщо оформити словами біль. Саме тому я й веду щоденник. Коли біль вкладаєш у слово, він стає стерпним. І якщо він ословлений, тоді в ньому є хоч якийсь сенс. Бо інакше - жодного.
Ця книга вийшла саме тоді, коли я закінчувала школу. А тепер я пешокурсниця. І для мене вона стала надзвичайно актуальною.
Тільки після прочитання я дізналася, що це реальні щоденники авторки, які вона спалила багато років тому і відтворювала з пам'яті, а також за допомогою листів, записок та фотографій, та була дуже вражена. Це зробило історію... ближчою, чи що?
Книга — щоденник Лілії Маринник, який вона вела протягом навчання в старших класах, вступу та навчання на першому курсі. Закоханості, проблеми з друзями, погана самооцінка — через усе це проходить майже… Развернуть
Ще один приклад безхарактерного і ординарного персонажу.
Нічим, окрім як сексуального досвіду, Якове життя не вирізняється, от і читайте на 230 сторінках, як Яків любився з малою Улянкою, в якої "груди як диньки", з польською паняночкою Зосею, яка мала дитину від іншого, але втікала від нелюба в глухе українське село, з Гандзею, і навіть з медсестрою Світланою, що порятувала його життя...
Все змішалося в романі - коні, люди. Бандерівці вбили дружину і дітей Якова, а комуністи вислали його першу любов в Сибір, сам Яків воював то за поляків, то за Сталіна.
Що ж лишається бідному Якову робити напередодні сторіччя, як згадувати своїх дітей, мертвих і живих, позашлюбних і "законних".
Коротше, звична для української літератури картина: мелодраматичний роман з кількома вбивствами і нотками… Развернуть
Столітній дідуган Яків з молодою душею - самобутнє джерело історії свого краю. Адже, людина, що прожила цілих сто років, це книга, яку необхідно прочитати (розговорити). І от дідусь Яків розказує про своє життя, що своєю трагічністю тісно переплетене з історичними подіями західної України. А як інакше, якщо тобі випало прожити все двадцяте століття?
Цей роман один із найкращих серед сучасної української прози. У мене виривається фраза: «Володимир Лис – сучасний український Маркес». Подібностей вистачає. Але це не наслідування чи «списування». Це мерехтіння напівнатяків на ті ж образи, настрої, відчуття. Власне, авторський стиль написання дуже подібний.
Очікування листа («Полковнику никто не пишет»?) оповите самотністю та само зануренням у спогади та в своє єство. Поліське село Загоряни… Развернуть
ТАКЕ
Моїй рецензії загрожує мітка "Неформат", якщо я напишу лише одне це слово.
Але нічого іншого в голову не лізе. Хіба що "Боже ж мій, і хтось ТАКЕ ... читає!"
Не уточнюватиму, ТАКЕ що. Бо тоді точно зганьблюся неформатним відгуком.
Як на мене, ТАКЕ читати не треба, щоб не зіпсувати своє враження про літературу. І мову. І письменницькі канони, на які Іздрику начхати. І книжки взагалі.
Дуже спокійна книга. Вона ніби спонукає тебе посидіти та подумати над своїм життям. Тут немає якихось закручених сюжетів, неймовірних подій. Все тихо та розважливо. І саме цим книга мені одночасно подобалась і ні. Але велике «дякую» хочеться сказати автору за гарну мову роману та неймовірну реальність його героїв. Вони такі собі звичайні люди зі звичайними проблемами та бажанням бути щасливим.
В рамках игры "Несказанные речи".
Дочитана остання сторінка.
Закриваю - і ще раз дивлюся на обкладинку.
Особлива книга, що не забудеться ще довго-довго.
Неспокійна книга.
Книга, яку не можна , як то кажуть, «проковтнути».
Після кожного розділу треба закривати книгу и намагатись вгамувати розбурхані думки та емоції, і думати, думати над кожним прочитаним словом.
Влучна книга, болісна книга.
Люди мають свій розум і можуть вибирати, якою дорогою йти. Може, вони для цього й народжуються, щоб робити свій вибір. Тоді видно, ким вони є насправді.
Особлива обкладинка… і ці червоні плями, такі схожі на кров …А може це і є кров, кров головної героїні Лєни , кров її Голгофи, кров її жертви, що, здається, так і не була прийнята суспільством.
І ця маска на обличчі …, а що там – під маскою?
...Є два види слабкості…Слабкість…Развернуть
Це вже друга книжка Дереша, яку я прочитала і тепер зі 100% впевненістю можу сказати - мені цей автор дуже подобається! Найперше, що можу сказати, привабила обкладинка: людина-зірка лежить колі каміння з рунічними позначками. Одразу налаштовує на щось окультно-містичне. Так і виявилось.
Фестиваль самогубців.
Шестеро заблукалих, понівечених і самотніх душ.
Кожен має свою історію. Закритий в собі. Нікому не довіряє. Прагне спокою і розуміння.
Три дівчини і два хлопці зібралися на водоспаді Шипот, під червоним прапорцем Германа, який прийшов туди першим. Всі персонажі якісь таємничо-підозрілі, знервовані і трохи розгублені. У кожного свій демон, який його мучить, своя частка пітьми. Ці люди починають потроху розбиратися в собі і виганяти з себе зло, за допомогою дядька - екстрасенса.… Развернуть
Сергей Жадан живет в моем любимом и прекрасном Харькове. И раньше мне было очень стыдно, что я вообще не знаком с творчеством человека, который все пишет в паре километров от меня, и которого прославляют по всей Украине, а может даже уже и по всему миру, а я живу как за Полярным кругом, честное слово.
Хвала небесам, что я нашел эту книгу, точнее сказать случайно увидел, когда проходил мимо одной незаметной распродажи. Это такое счастье, когда ты находишь то, что искал очень и очень долго. А еще большое счастье, когда ты начинаешь читать то, что искал очень и очень долго. А вот когда дочитываешь то, что искал очень и очень долго, то это реакция у каждого своя. Кто-то радуется, как я, а кто-то впадет в беду и печаль. А потом все с начала. Цикл!
Я не хотел, чтобы «Ворошиловград»… Развернуть
Ні це не весела історія. Життєва, по більшості так. З легким маревом містики. Але саме стільки щоб не зашкодити сюжету. Історія трьох пар, які зібралися одного разу на литовському хуторі у ніч відкриття кордонів, коли Литва увійшла до шенгенської зони. І литовці вирішили спробувати на смак який же він світ за межами їхньої країни, не так давно вигулькнувшої з-за залізної завіси срср. Одна пара обрала Париж. Романтичний грайливий веселий Париж. Але він виявився арабським, китайським, камерунським з присмаком російської книгарні, чорного трюфеля і відголосків Першої світовой війни. Мені уважко уявити скіьки років знадобиться щоб перестали гинути люди в тій місцевості де прям зараз точаться жорстокі бої і де розкидано стільки мін, що вистачить знищити півсвіту. Сто років, а земля все… Развернуть
Закрила гештальт - прочитала всього Павлюка. І спочатку спойлер: щиро бажаю автору розписатися і їбошить подібні шняги у кількості від 3-х на рік Бо найстрашнішими були два останніх речення, де Павлюк відверто зізнається, що писав це з 2012 по 2018 рік. Серьйозно, блін? Вручну пером з дупки качки-мандаринки, а у якості чорнил були сльози цнотливої діви чи шо?
Але годі, давайте вже про хороше. Отже, що на читача чекає на цих 680 відверто захоплюючих сторінках? Секс, драг унд рок-н-ролс, хочеться відповісти спочатку, а подумавши, то так відповідь і залишити. Бойовий військовий біолог (відчуваєте, як на вас вже повіяло духом пустелі та мандрів?), який страждає на генетичне захворювання, що може у будь-яку мить зробити з нього недоумка, отримує привабливе запрошення колонізувати планету. З… Развернуть
Сама идея составить роман из "музейных залов" - табло, в которых как в диораме сменяются эпизоды и характеры, позволяет читателю и несколько глубже погрузиться в витийствующий творческий слог автора, и ощутить, как тебя буквально засасывает ощущение желания компенсации окружающим миром за все - вообще за все.
Проблема тут в том, что в итоге единой картины не получается - получаются именно что отдельные залы, объединенные обидами. Вернее, единой вроде как сюжетной линией объединены несколько залов: героиня второго зала, журналистка Дарина, продолжает расследовать и выявлять онтологическое доказательство бога в четвертом, скажем, а Адриан - "зритель" воспоминаний другого Адриана - опять появляется на сцене в пятом зале. Но по сути все самое важное сказано в первых трех "залах" - дальше у… Развернуть
Читатели этой книги, могут подумать, что эта книга о журналистке, прошлом Украины, магическом реализме, любви. И это все действительно здесь есть. Но смотреть нужно по-другому.
Перед нами Забужкоцентрическая система мира. Все, что автору интересно будет, крутится на орбитах вокруг нее. Но в центре всегда должна быть она. Не нужно быть семи пядей во лбу, чтобы понять, в Дарине нам автор выписывает себя. Честную, непреступную, проницательную, сексуальную. Мужики ковриком стелятся у ее ног. Готовы как спонсировать ее канал, так и включить в долю в конкурсе будущих шлюх. Но Дарина-Оксана не такая. Она «луч света в темном царстве». Совесть журналистики. Ведь с ее же слов , таких как она единицы, кто встал и вышел.
Стоит сказать, что в этой системе много таких звездочек-единиц. Естественно,… Развернуть
