Цитаты

Коли Ліда, мамина старша сестра, померла, я збагнула, що означає слово «історія». Моє пожадання знати визріло, я була готова зійтися в бою з вітряками спогадів – і тут вона померла. Я стояла, набравши повітря, готова питати, та так і застигла. Якби це був комікс, хмарка з моїх вуст була б порожня. Історія – це коли раптом не стає людей, яких можна запитати, а залишаються самі джерела.

Чи місце залишається тим самим місцем, коли на ньому вбивають, тоді закопують, підривають, викопують, спалюють, перемелюють, розвіюють, мовчать, насаджують, брешуть, скидають сміття, затоплюють, бетонують, знову мовчать, відгороджують, арештовують скорботних, потім встановлюють десять меморіалів на рік, поминають своїх жертв або вважають, що не мають із цім нічого спільного?
Хотіла б я розповісти про цю прогулянку так, ніби можливо замовчати, що і моїх родичів тут убили, ніби можливо бути абстрактною людиною в собі, а не тільки нащадком єврейського народу, з яким мене пов’язує пошук відсутніх надмогильних каменів, ніби можливо бути такою людиною і гуляти в цьому химерному місці, що називається Бабин Яр. Бабин Яр – частина моєї історії, і іншого мені не дано, втім, я не через це тут, чи не лише через це. Щось веде мене сюди, бо я вважаю, що немає чужих, коли йдеться про жертви. В кожної людини хтось тут є.

Коли Україна двадцять років тому стала незалежною, всі групи жертв із часом отримали свої монументи: дерев'яний хрест українським націоналістам, пам'ятник остарбайтерам, пам'ятник двом членам духовного спротиву, табличка циганам. Десять пам'ятників, але жодної спільної пам'яті, навіть у пам'яті триває ця селекція. Чого бракує - то це слова "людина".

Як турист ти мусиш визначитися, з якою катастрофою входиш до міста: Варшавського повстання чи гетта, так ніби було дві Варшави, а дехто й справді вважає, що їх було дві, розділені часом і простором. У Старому Місті будинки носять таблиці, як ветерани медалі, таблиці посвячені Варшавському Повстанню, їх так багато, що на них могли би спертися не тільки кам’яниці в центрі, але і цілий польський народ. До війни у Варшаві вірили, їли й говорили по-єврейські, на відміну від Києва мого дитинства. І ось тепер сліди цього життя справляють враження чужорідних тіл. У 1939, коли почалася війна, у Варшаві жило мільйон людей, з них тридцять дев’ять відсотків євреї. Не перестаю дивуватися, як і вбивці, й ті, хто поминають убитих, завжди достеменно знають, як рахувати, для мене це число тридцять дев’ять змінило все. При тридцяти дев’яти вже не йдеться про ми і вони, а про ти і твій сусід, думала я, про кожного другого чи третього, про тебе й мене.
Як поминати цю половину міста? І як тут ще можна жити?

Однако приобретение красной куртки интересным образом изменило мои будни в лучшую сторону. Этот цвет обладает такой настойчивостью и навязчивостью, что все глаза совершенно естественно отворачиваются от него и не смотрят на меня. Вот сейчас мне стало так тепло, что я с удовольствием сняла бы красную куртку, но я опасаюсь скрывающегося под ней образа.

С гостем что-то не так. То есть я знаю, что с ним все не так. Одно в нем не соответствует другому, он создан из частичек разных паззлов, части его тела как будто относятся к разным образам из разных эпох, а сам он похож на кунсткамеру. Во всяком случае, очевидно, что образ гостя сильно изменяется в зависимости от растительности на лице и времени суток, от желаний и прихотей, от того, прокисло ли молоко и выполнена ли надлежащим образом порученная ему работа по дому.

Когда порой меня затягивает во тьму общемировых бездн, я звоню тому или другому знакомому и рассказываю ему, как живется с представителем дискриминированных маргинальных слоев, и когда у меня получаются особо яркие описания, я глубоко удивляюсь своей социальной и человеческой ангажированности, скрываемой мной за якобы скромным лицемерным покашливанием