Рецензии на книги издательства «Генеза»

Що таке кохання?
Це казка, вичарована з життя,
й життя, вчароване у казку
За О.Турянським
⠀
Перед вами зовсім невелика за обсягом книга, в якій міститься щось величне, глобальне, а саме – вся суть українського кохання: від етимології, мовних засобів тощо до психології українців як етносу; бачення українцями кохання від давніх часів до сьогодення.
⠀
Автор одразу на початку книги зазначає, що це перше його дослідження, написане не як ученим, а як дилетантом, адже писалось воно не розумом, а серцем (як же ще можна писати про кохання?), проте, як на мене, незважаючи на невеликий обсяг тексту, це досить повне й гармонійне дослідження, читати яке – суцільне задоволення.
⠀
У цій книжці зібрано декілька історико-публіцистичних есе, в яких кохання осмислюється за допомогою філософського, літературного та етнопсихологічного матеріалу. Книга розбита на два розділи. В першому представлено етнопсихологічне розділення понять «кохання» та «любов» загалом, а також кохання крізь призму поглядів відомих митців: Г.Сковороди та його філософії серця, Т.Шевченка, який доповнив ряд серце-кохання-любов ще й Україною, М.Коцюбинського, М.Костомарова, П.Куліша, І.Франка, М.Вороного, М.Куліша, В.Винниченка. Також цікавим є підрозділ про роль та думки відомих українських жінок щодо кохання, а ще про символіку та мову українського кохання. Там, до речі, вичитала дуже влучну, як на мене, цитату: «Логіка історії зробила українську мову кохання і почуттів набагато важливішою за українську мову політики та науки». Не можу не погодитися.
⠀
У другій частині книжки міститься антологія українського кохання, яка в свою чергу складається з листів, віршів та прозових відрізків. І це як ніби ти щойно прочитав теорію, а тепер бачиш все на практиці. Ці відрізки автор обирав за двома принципами: максимальне представлення думок найвідоміших мислителів, державних та громадських діячів, а також використання саме таких ідей, що вирізняються самобутністю і одночасно традиційністю тлумачення українського кохання. Приємно читати ці слова, пройматися цим особистим, надихатися й ринути в спогади про своє.

Характеризуючи будь-яку історичну працю, перш за все, перед автором рецензії постає питання, наскільки ця праця відповідала завданням поставленим у передмові чи хоча б заголовку. Завданням Наталі Яковенко було розглянути саме свідомість основної маси населення земель, заселених етнічними українцями. Безумовно, через брак інформації робити висновки про світосприйняття наших предків можливо лишень теоретично. Саме тому піддати нещадній критиці через невідповідність завдання і виконання цю працю неможливо.

Іншою є справа, що автор виконала інше важливе завдання – розповіла коротко про найважливіші факти з історії України. Утім, туту ми стикаємося з певною невідповідністю: додержавні часи та часи Київської Русі висвітлені побіжно, у той самий час, як Козацьку державу історик розглянула ніби під мікроскопом.

Але що найцікавіше… Наталя Яковенко зуміла змалювати ту постійну та незрозумілу при побіжному огляді історії зміну ідентичності наших пращурів (від русичів до сполонізованих родин, від козаків до російських дворян). Ця зміна ідентичності є однією з провідних тем, піднятих автором цього нарису. І дійсно: особисто мені стало легше сприймати українську історію у вимірі людської підсвідомості.

Я нарешті отримав відповіді на питання: «Як відчували себе русичі у ВКЛ» чи «Що спонукало змінювати свою ідентичність і як далеко заходили ці *навернені*». Що не може не порадувати, у праці розглядаються і ті теми, про які найчастіше замовчують підручники – українсько-єврейські антагонізми, польсько-українські протиріччя та, наприклад, розуміння України як колиски хасидизму, греко-католицтва, татарської цивілізації.

Козацтво у Яковенко розглядається у площині загальній, як прояв постійних тенденцій прикордоння, де порівнюється з донськими козаками. Наголошується на постійній взаємодії українського населення з турецьким або, доцільніше казати, татарським, що створило надзвичайно незвичайний симбіоз відомий під назвою Війська Запорізького Низового.

У висновку можна сказати, що такі праці, якщо і заангажовані, то меншою мірою, аніж їх відповідники, у пострадянській історіографії зустрічаються рідко. На жаль, над сучасними істориками навіть зараз тяжіє