4

Перша частина книжки мені припала до душі більше. Про стосунки з рідною мовою та загальні думки про вплив Росії на українців через контент. Що споживали українці на початку 2000х, чому досі існує думка, що все інтелектуальне – через російську мову, а чуттєве – пісні про кохання – це можна й через українську.

«Хтось сказав, що українська найповніше проявляється як мова красивих пісень про любов, а ще має низку неперекладних слів. Звичайно ж, «тендітна», звичайно ж, «кохання» тощо. Така репліка може видатися приємною, але суто до миті, коли її деконструюють – це щось із розряду компліментів у стилі «розумна як чоловік». Імперський мовець, який сидить усередині богатьох із нас (і в мені теж, звичайно), говорить із реальності, де українським –колонізованим і приборканим – є хіба що простір чуттєвості, без територіальних зазіхань на простір інтелектуального. Милі красиві дикуни, котрі гарно співають і добрі в любові...»

На початку березня 2022 мала розмову з росіянкою, яка спитала у мене: «Де ваша культура, чому про неї ніхто не чув?», «Та як ви будете без великої руської культури, дикунами станете...». Я була такої ж думки до 2014 року, нажаль, мені взагалі українська література здавалась сільською. Авжеж куди їй до руських класиків!

«Так на багато років створили штучну ситуацію, де «високе» могло існувати тільки російською, а «низьке» ніби і мало можливість говорити українською, але в вузьких заданих межах усного буття та без претензій на науку, освіту, культуру. Тож, коли сьогодні хтось розводиться про те, що мовою бізнесу, науки, інновацій, дизайну, піару чи ІТ є російська – до нас промовляють сторінки з підписом російського царя Олександра ІІ.»

Ця рефлексія буде наздоганяти нас, українців, ще багато років, поки ми не позбавимось комплексу меншовартості, поки не навчимось поважати своє та розвивати у всіх галузях життя.

Цікаво було читати про початок війни, якщо авторка була, бодай розумом, готова до неї, то я взагалі нічого не знала, не дивилася новини і першим дзвіночком стала розмова між колегами про то, що росіяни відкликали своїх дипломатів ще тиждень тому з міського посольства. Але я була впевнена, що це нічого не означає. Якою ж дурепою я була. Тому, ніч 22 лютого я запам'ятаю як ніч краху ілюзій.

Різниця між авторкою та мною ще в тому, що в моєму місті дуже швидко припинили бігати в укриття. Це просто неможливо. Тривоги трапляються з нами по 10-20 разів на день, і якщо щоразу йти в укриття, працювати не вийде... Як зараз. Поки пішу, пролунав вибух, другий... А потім вже тривога.

Зима, блекаути - без опалення, електрики та води... Добре, що пічка газова. Як трималися ті, в кого електрична пічка, чім годували дітей, коли світла не було по дві доби поспіль? Скільки нещасних випадків трапилось через газові балони та недотримання безпечної поведінки з ними.

Прикмети минулої зими. Черги за продуктами, ліками, водою... У години, коли з'являлася електрика, потрібно було встигнути приготувати їжу, зарядити пральну машину, поставити всі гаджети на зарядку... Рутина.

Про окупацію читати було боляче. Про Ізюм (в якому жили батьки моєї колеги та з якими вона на початку не мала зв'язку більше тижня и який в неї був страшний голос від цієї невідомості), про Маріуполь (в якому могили моїх бабусі та дідуся), про мою область, де вони були «назавжди»...

Мої роздуми, що я буду робити, якщо моє місто окупують, зостанусь я в ньому чи ні, якщо хтось з моїх родичів не схоче залишати свою домівку. А якщо ні, то куди поїду...

Важка книга. Але необхідна. Писання допомагало авторці пережити сумні моменти. А мені зрозуміти, що не зважаючи на деякі відмінності, ми проживаємо цю війну разом.

«Життя «мирних» жінок подекуди скидалося на фотографію Тома Стоддарта з портретом Меліхи Варешанович у военному Сараєві. На позір –підбори, сукня, кучері, макіяж. Направду – обрізане в коротку зачіску волосся, бо бракує води та шампуню, а також надія якось пережити ще один день в обложеному місті.»