Повітряна й тривожна книжка

Перша частина книжки мені припала до душі більше. Про стосунки з рідною мовою та загальні думки про вплив Росії на українців через контент. Що споживали українці на початку 2000х, чому досі існує думка, що все інтелектуальне – через російську мову, а чуттєве – пісні про кохання – це можна й через українську.

«Хтось сказав, що українська найповніше проявляється як мова красивих пісень про любов, а ще має низку неперекладних слів. Звичайно ж, «тендітна», звичайно ж, «кохання» тощо. Така репліка може видатися приємною, але суто до миті, коли її деконструюють – це щось із розряду компліментів у стилі «розумна як чоловік». Імперський мовець, який сидить усередині богатьох із нас (і в мені теж, звичайно), говорить із реальності, де українським –колонізованим і приборканим – є хіба що простір…

Ця книжка планувалася як guilty pleasure, щоб після «серйозної літератури» трохи відпочив мозок. Незвична й неочевидна ідея — майже хуліганська — прочитати щоденник, авторка якого живе з тобою в одному місті та в один час.

У нас однакова освіта і приблизно однакова бульбашка. Я теж нещодавно читала про Нечуя-Левицького, облогу Сараєва, окупацію Франції. І теж «прогуляла» найбільший грудневий блекаут під час поїздки в Париж (так і хотілося запитати, чи їхала авторка через Перемишль). Дивно бачити в тексті такі ж досвіди і такі ж думки, як у тебе. Здавалося б — що нового ми можемо сказати одна одній?

Насправді багато нового. Похизуватися бібліотекою, порадити пʼєси і репортажі, порівняти, у кого які були повітряні тривоги. Віддзеркалити досвід, розчулити, надихнути. Я очікувала всього, але…