Брунатний, бурштиновий і лагідна українізація

Днями мене попросили про маленьке інтерв'ю для дитячого часопису "Крилаті". Традиційні питання: про що ви мріяли в дитинстві, що любили читати, чому почали писати... Щоразу доводиться відповідати на них по-новому:) Це спонукає згадати щось особливе - і воно згадується. Ніби якийсь прожектор висвітлює в темних надрах пам'яті кілька світлин... а потім оживають і запахи, і тактильні відчуття, і звуки.
Першою книжкою, що я почитала самостійно, була збірка “Кольорові казки” латвійського поета Іманта Зієдоніса в дивовижному перекладі Михайла Григоріва з химерними ілюстарціями Вадима Ігнатова. Мені її подарували на новий рік. Я тоді хворіла на вітрянку і була схожа на ялинку - вся зелена-зелена. Мені було 5 років. У Діда Мороза я вже не вірила. Але любила ялинку, гірлянди, карнавальні костюми, подарунки, декламувати вірші (я мала чіпку пам'ять, дзвінкий голос і вміла розповідати виразно)... але всю святкову пору просиділа вдома. На карантині.
Я саме почала вільно самостійно читати, хоча все ще любила, аби мені читали батьки.
І читати я воліла, сидячи на підлозі - на килимі у вітальні. Зазвичай, я брала всі свої книжечки, розкладала їх колом - і вибирала, що ми будемо сьогодні читати з батьками перед сном. Гортала, роздивляючись малюнки. Довигадувала щось, якщо книжка була вже прочитана. Були ті книжки, які ми перечитавали з татом десятки разів. У мами є жахайстик про книжку - про дівчинку Маринку - яку я змусила колись маму перечитати мені 40 разів... мама спалила цю книжку, але я знайшла в дідуся з бабусею дубль. Нізащо не згадаю нині, що то була за книжка.
А ось "Кольорові казки" - пам'ятаю все життя.
Ця книжка просто зачарувала мене! Малюнки, слова, погляд автора на світ. В тих історіях нема ні пригод, ні чарів... то просто пейзажні замальовки. Але на все життя вони лишилася для мене найчарівнішою-найказковішою-наймагічнішою пригодою.
Я читала сама собі вголос - і досі пам'ятаю, як перекочується на язиці слово “брунатний”! Для мене, російськомовної дитини, що ходила в російський садочок, бо в український переповнений... ця книжка була чарівною вже через мову. Мова була незвичайна - так говорять тільки в казках якісь феї. Хто знає, що таке той "брунатний"?!
Я вільно розуміла і читала на обох мовах, хоча російська була в активі аж до школи. Але "брунатний"... ніхто вдома не знав, що таке "брунатний". Це ж напевне якесь чарівне слово? І ось я засинала, намагаючись розгадати, що воно означає. А наступного дня тато на роботі сходив у бібліотеку в обід і дізнався, що це коричневий. "Коричневий" звучало якось прозаїчно... "брунатний" - казково. Я читала далі - і натрапила на слово "бурштиновий". Воно було мені ще прекрасніше за брунатний! (Тато знав, що бурштин - це янтар.) Відтоді я мріяла про бурштинове намисто:)
Ця книжка перечитувалася в моєму дошкільному дитинстві десятки разів. Інколи мені здавалося, що я вже вивчила її напам'ять... І малюнки, казкові малюнки Вадима Ігнатова!
Другою моєю улюбленою книжкою того року став... енциклопедичний словник. Я почала його читати під час прибирання. Мені треба було витерти порохи з полиць. Я знудилася і взяла книжку, розгорнула. І мене вразило форматування видання — ніяких там казок, є слово — і є пояснення цього слова, коротка біографія людини, історична довідка, і все це супроводжується малюнками, схемами, фотографіями. Я доприбирала. Сіла (так, на килимі у вітальні), розгорнула навмання товстезний том - і почала "ворожити на книжці". Тато жартував, що три томи важать стільки ж, як і я. Але ці книжки стали моєю фортецею:) А я - принцесою у вежі.
...я досі люблю словники — для мене це магічні книжки: розгорнула — і пропала на багато годин
.Але я не тільки читала:) Я любила бігати, гратися, мити посуд, пришивати ґудзики, перебирати квасолю... Я дуже любила дивитися на небо — уявляти, на що схожа та чи інша хмара. І взагалі я мріяла літати! Побудувати власний літак! Я й досі про нього мрію:)
У першому класі я повністю перейшла на українську. Чи то чари подіяли, чи то 1990й рік, патріотичне піднесення і вплив першої вчительки. Я прийшла зі школи і сказала мамі: "Відтепер я розмовлятиму лише українською". Мама здивувалася. Але за кілька тижнів мої рідні переконалися, що то не жарти... і зраділи.
А ще в дитинстві я мріяла розуміти мову тварин і рослин. Мені дуже бракувало можливості поговорити зі старою яблунею в дідовому саду або зрозуміти, про що муркоче кицька. Тому я розмовляла - з деревами і тваринами. Й часом нам вдавалося досягнути порозуміння:)
Можливо, саме тому я й почала писати в юності вірші. Поезія, як спосіб почути несказанне, те, що ховається за словами, над словами. Мені було 12, всі канікули я проводила в бабусі з дідусем у селі, і до моїх господарських обов'язків входило вигнати й пригнати корову. І ось я лежала на порослому чебрецем горбі, дивилася на плин хмар, вслухалася в стекотання жаб, дзижчання бджіл, шум вітру — і на хвильку, але почула! Вловила! Зрозуміла! І написала свій перший вірш.
...Моє видання "Кольорових казок" давно вже не в мене - я подарувала його викладачці в університеті, що мала п'ятирічну доньку.
Потім "Грані-Т" підготувало своє видання - переклад той самий, ілюстрації інші. Чари скінчилися.
А я часом сумую за тим, "Веселківським"... за часами, коли батьки були молоді, а я дівчинкою-мізиночкою.
В мене є аж три медові намиста з бурштину. І багато коричневих светрів - колір мені личить.
Але в глибині душі я досі вірю, що "брунатний" - чарівне слово,. І якщо його правильно сказати, так, щоб аж солодко на язиці, як від льодяника з домашньої карамелі... здійсниться якесь заповітне бажання. Може, навіть політати вдасться... або зрозуміти, про що муркоче кицька.