Доктор Серафікус. Без ґрунту (сборник)

СПОЙЛЕРЫ и цитаты на украинском языке

Книга прекрасна. Получила такое же удовольствие, какое получаю от чтения Кокто и Мариенгофа.

Главный герой - учёный. Хотя, скорее, научно-педагогический работник. 8) Может, филолог. Может, этнограф. Мне до конца понятно не было. Зовут его Василий Комаха (насекомое по-украински). Люди пишут, что это нас должно отсылать к "Превращению" Кафки. Но я бы за это не цеплялась. Мне этот Кафка тут был не нужен. Но кому нужен - пожалуйста. Как по мне, "комаха" может отсылатьт нас к копошению насекомых, у которых жизнь определена биологическим предназначением и, во многом, задана. Приятели называют главного героя доктором Серафикусом. Намекая на его оторванность от земного. Помните, кто такие серафимы? Вот-вот.

Автор нам задает эту бинарную оппозицию земного и…

Итак, второй роман Петрова. Написан он существенно позже, чем прочитанный на днях "Доктор Серафикус", и это видно невооруженным глазом. Проза насыщенная, взрослая, богатая. Более того, совершенно очевидно, что автор - человек ученый, которому хочется донести свои общие размышления до широких масс, что гораздо проще сделать посредством литературы художественной, нежели научной.

Сюжет прост и непритязателен. Настолько прост, что, возможно, его и нет вообще. Человека отправляют в командировку в знакомый ему город, скорее всего, родной, но полное отсутствие ностальгии при наличии узнавания все же заставляет в этом усомниться. В командировке герой знакомится с женщиной, с которой у него возникает быстротечный роман. Женщина замужем. Ее брак всем устраивает. Он возвращается из командировки…

І знов менп огортає насичена інтелектуальна проза початку 20 століття. На цей раз всі поді¡ нібито централізовано довкруги ''Варязько¡ церкви'' з неповторними фресками Линника, долю яко¡ треба вирішити науковій комісі¡ . Чи то церква стане об'єктом культурного спадку і буде підлягати охороні, чи то з не¡ зроблять черговий склад, сарай, туалет нарешті і вона буде слугувати сучасності, без права на майбутнє. Але не ли довкола култтури точиться справа. Ось вам, початок існування СРСР. Емансипованість жінок, легкі, незобов'язливі стосунки, кохання віком два тижня. Тендітне бізе... Але які теми здійняв Домонтович. Без грунту - це без долі, без освіти, без знання, наосліп, ніби в повітрі, намацуючи шлях руками. І це підносить людину водночас. Тому цікава доля Линника, відлюдькуватого,…

После этой чудесной книги, написанной чудесным украинским языком, сложно писать рецензию на русском, но я все же попробую, так как, возможно, это расширит круг читателей этого автора. Ведь их, к сожалению, крайне мало.

Итак, году эдак в 2003 или 2004 случилось мне прочесть шикарное литературоведческое исследование Веры Агеевой под названием "Дискурс украинского модернизма". Читать было интересно не только потому, что стиль автора - бесподобен, что, будем честными, редко случается с научной литературой, но и потому, что рассматривались произведения сплошь и рядом знакомые мне - Расстрелянное Возрождение, то есть Хвылевой, Пидмогильный, Зеров. Но был среди этих авторов и тот, о котором было написано чуть ли не больше всего лестных слов и чье имя я не слышала до этого ни разу - Виктор…

Автор цієї книжки - же більша загадка, ніж його герої. Інтелігент, інтелектуал, розвідник, взаємно закоханий у дружину свого репресованого друга... Це життя варте того, аби вписати в роман його. А до цього всього Віктор Домонтович ще й виявився дуже талановитим письменником, як на мене, несправедливо напівзабутим і вартим того, аби стояти в авангарді двійки Хвильового й Підмогильного, оскільки його проза як на мене піднесена на ще вищий рівень. Роман дуже актуальний і написаний на диво по-сучасному, хоч і в першій третині минулого століття. Герої підкуплюють читача своєю мудрістю, деталізованістю характерів і як не дивно, деякою передбачуваністю. Розставатися з ними не хотілося. Книжка остаточно варта того, щоб її прочитати.

Мені досі не віриться, що я прочитала книгу, написану у 20-тих роках минулого століття, настільки вона сучасна. Це інтелектуальна проза, як у Хвильового та Підмогильного. Але, як на мене, то вона винесена на ще вищий рівень. Кожна сторінка вражає роздумами про чи не всі сторони життя, про людські характери та проблеми, про кохання та ставлення до жінок і таке інше. Образи настільки чітко розкриті, що до деталей уявляєш, що робитиме герой у тій чи іншій ситуації, але саме це і залишає хороші спогади про книгу, адже усі герої стали до болю рідними і з ними не хочеться прощатися. Дуже багато всього цікавого та мудрого помістилося на небагатьох сторінках, що теж радує (можна писати 4-хтомники, а сенсу там буде на один листок формату а4). Від цього роману неможливо відірватися, він чарує…