Каштанове пташеня

Удивительный рассказ. Вроде о болезненном пишет Лариса Денисенко, но нет тех негативных чувств, которые сопровождают обычно при чтении произведений на подобные темы. Как-то тут светло. Несмотря на то, что есть у главной героини "остаточное": не полностью обида прошла, гордость до сих пор помнит, что по ней прокатилось, ревность ещё поднимает голову, хотя уже и чисто по инерции.

Рассказ об обычной женщине Светлане. Обычная жизнь. Обычная история с разводом. Обычная история с мамой и отношениями между ними. А трогает сильно. Этот рассказ о том, как это - отпускать. Вспоминая прошлое. Вспоминая ошибки свои и бывшего мужа. Вспоминая реакцию мамы и её слова, что сильно ранили, ведь поддержки же ждёшь от близкого человека, а она почему-то встаёт на сторону чужого для неё мужчины. Да и сравнения…

«Легко просити того, хто пішов до іншого світу, залишитися. Важче просити того, хто здатен повернутися.» Лариса Денисенко не підвела. Оповідання полетіло в «улюблені». Чим взяла? Тут все просто - бузком і песиком :) А якщо серйозно - дуже гарна, дуже сумна історія, але з якимось таким пряним, бузковим відтінком романтики. Так і хочеться написати життя, як воно є, з усіма його радостями і печалями. Як в тій пісні «люди влюбляются, люди встречаются, женятся…» То коли ж настає та хвилина, коли розумієш, що ти вже не прив‘язана фартухом до чоловіка, що вже не люба, не кохана, не заміжня? І як так виходить, що той, котрий обіцяв носити тебе на руках, тепер просто лише батько твоєї дитини? Беже, як жаль тих спогадів! Як пізно приходить розуміння, що все проходить…

Неймовірно сильний твір! В…