Танґо смерті

Якось так вийшло, що незважаючи на те, що я багато читаю, українську сучасну літературу я ніколи не вибираю. В рамках челенджу вирішила виправляти це. Вибрала Винничука, хтось колись дуже радив як цікаву книжку. Обкладинки у Фоліо як завжди ахові, це вже друга книжка від них, яка потрапила мені до рук, і обкладинка негарна, хоч газетою закривай, щоб не псувати враження від читання.

У книзі переплетені дві сюжетні лінії. Одна з сучасності, де ми знайомимося з Ярошем, мовознавцем, науковцем, дослідником стародавньої держави Арканум і її мови. Він захоплено вивчає все, що пов'язане з ними, відвідує різні країни і симпозіуми, дізнається, що арканумці вигадали танго, в якому було 12 особливих нот, вони дозволяли людям згадувати свої минулі життя. У своїх пошуках він виходить на старого єврея,…

Лишь одно воскресенье, и простимся навеки, словно реки в разбеге, вот и весь сказ. Хоть одно воскресенье, чтоб не сгинуть надежде, улыбнись мне, как прежде, в последний раз. "Танго смерти" или "Танго самоубийц" (старое польское танго "Последнее воскресенье")

Когда заигравшиеся в декаданс мальчики в чёрных бархатных пиджаках, выпив бокал ледяного шампанского, под аккомпанемент этого танго с наслаждением пускали себе пулю в лоб, они делали это по собственному выбору. У тех, кто в сорок третьем умирал под эти звуки на львовской окраине, не было никакого выбора, как не было его и у тех, кто это страшное танго играл . Но у последних была надежда, и давали её вплетенные в знакомую мелодию лишние двенадцать нот...

Там, во Львове, их было четверо - Атос, Портос, Арамис и д'Артаньян. Нет,…

Книга, безусловно, прекрасна, а Винничук вообще один из моих любимых украинских авторов, поэтому оценка объясняется только моими внутренними ощущениями, потому что где-то с середины книги я вдруг начала чувствовать, что автор надо мной издевается и держит за полную дуру. И это при том, что в любом другом случае все составные части истории по отдельности мне бы безумно понравились - но в сочетании родили это странное и неприятное ощущение собственной неполноценности (нет, не из-за диалектизмов, хвала интернету и родственникам, со странными словечками я справляюсь хорошо). В общем, как-то так.

Ещё в конце лета я обзавелась доступом к украинской литературе, и сегодня я наконец-то расскажу вам о книге, лежащей у меня в закладках уже больше года. Встречайте Юрия Винничука и его «Танґо смерті». Признаться откровенно, прочла я эту книгу довольно-таки давно (около месяца назад), и к настоящему моменту уже слегка поостыла. Роман рассказывает нам о львовянине Мирко Яроше и его научном труде над расшифровкой арканумской литературы. Став первым учёным, сумевшим разобраться в дотоле не разгаданном языке, Ярош наталкивается на упоминания определённого ритуала, позволявшего людям вспоминать свои прошлые жизни в будущих. Если человеку доведется услышать специальную музыку перед смертью, он сможет запомнить всё, что происходило с ним в этой жизни; и тогда достаточно лишь услышать те же ноты…

"Кедь ми прийшла карта нароковац, Став я музиченьків дошіковац: "Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш, Най я си погулям в тот молодий час. Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш, Най я си погулям в тот остатній раз"

Скажу откровенно, Танго далось мне нелегко. Моего знания украинского языка оказалось совсем недостаточным. Поэтому книгу я больше воспринимала не головой, а сердцем, не умом - а чувствами. Но, наверное, это и к лучшему. Потому что Танго это скорее не действия, а эмоции, ощущения.

Это книга-музыка. Не та музыка, которую слышишь на каждом шагу, но не слушаешь, которая стала неотъемлемым фоном современной жизни. А та музыка, которая заставит остановиться, замереть. Та музыка, которая приводит в движение тело только тогда, когда просыпается душа.

Это книга-Львов. Старинный,…

Надзвичайна книга, дуже атмосферна, проникнута духом Галичини, Кракідалів. Я навіть уявляю гомін та запахи вуличок Львова у першій половині ХХ сторіччя. Дуже вдячна і Винничуку й іншим автором, які на сторінках своїх книжок дарують нам цей втрачений світ. Й хоч так пересічному українцю вдасться зануритися у той Вавілон, де поляки, українці, євреї (жиди), німці, вірмени, мадяри жили разом, спілкувалися, веселилися та сварилися, але разом поставали захищаючи місто. Чого тільки вартий словничок у кінці книги, й хоч деякі слова вже знайомі, а деякі навіть чула від друзів, але з задоволенням перечитала його декілька раз: цереґелі, фіґлі, шляки, ці'ручки, спадохрон, рурочки, парівки, меценас, майтки, кампа, кнайпа, книдлі, гальба, вчворяти, бенькрат, варґа, фуньо. Може десь колись і вдасться…

События в романе разворачиваются в двух сюжетных срезах. Четверо друзей - украинец, поляк, немец и еврей, отцы которых были бойцами армии УНР и погибли в 1921 году, - переживают разнообразные приключения, влюбляются, воюют, но при любых катаклизмах не изменяют своей дружбе, сначала в довоенном Львове 39-41 гг, когда Львов еще был под Польшей, вторжение фашистов и "вызволение" Красной Армией, превратившееся впоследствие в насилие и грабеж НКВДистов, а также во время Второй мировой войны. Параллельно в наши дни происходят другие события с другим героями. Линия ученого-филолога Яроша, живущего в современном Львове, который занят изучением давно погибшей арканумской культуры и восстановлением арканумского языка, на котором написана "Книга Смерти". Две эти линии будут переплетаться в…

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*то не образа, у творі автор пояснює, що жид, то велично і славно, а єврей- то не по-справжньому), поляк, українець і німець. 20-40- кові роки минулого століття. Що об'єднує цих хлопців, здається, настільки різних, що їм нічого робити разом. Різні культури, різні уподобання, різні традиції і навіть їжа різна. Звісно ж дружба. Міцна, щира, без обмежень і забобонів. Ота, знаєте, що як справжня любов, до останньго подиху? Професор Ярош. Наш час. Людина без комплексів. Хороший вчений, вправний коханець, не дуже хороший батько. Що зв'язує його з цими чотирма хлопцями через роки і трагедії? Танґо. Егеж, я не помилилась, танґо. Правда те саме, страшне і…

Смерть під Танго...

В сірих стінах Янівського концтабору, на втопленій кров'ю землі, під сірим від горя небом, крізь клацання автоматних черг проривався жалібний плач скрипки. Стоячи зімкнутим кругом, під галас і крик ув'язнених, яких вели на розстріл, 40 музикантів надривно грали одну й ту ж мелодію смерті, підносячи закатовані душі високо над землею. Пролунала команда: "Музик!" - і деригент оркестру востаннє взмахнув рукою, падаючи від смертоносної кулі. Проте мелодія танго продовжували лунати над бараками, вгризаючись в душі, аж поки замертво не впав останній. Мелодія, що народилась і назавжди зосталась там, разом з розстріляними оркестрантами, дерижером і тисячами невинних душ.

К…

Я вже кілька днів як прочитала цю книгу, а емоції все ще не відпускають. Тому дуже важко то все висловити словами. Книгу я взяла з собою у відпустку, поїхавши в іншу країну, і до сих пір не знаю, чи правильно то було, чи ні, тому що дуже важко від неї відірватись, доки не перегорнеш останню сторінку. Це саме те, чого я шукала і саме те, чого мені хотілось вже так давно - історія, містика, багато життів, героїв, але всі переплетені воєдино. Над книгою я і сміялась, і плакала, і трусилась, і коли робила перерву на сон - навіть снилась. А це вже про щось говорить:) Дуже сподобалась мова, якою написаний твір - автор протягом всієї історії вживав діалектичну говірку, що надавало ще більш підсилювало насолоду від читання.

Юрія Винничука неодноразово порівнюють з Умберто Еко. І наскільки то є…