Рецензии на книги — Дзвінка Матіяш

Нова книга Дзвінки Матіяш «Дорога святого Якова» розповідає про неймовірну подорож Дзвінки та її чоловіка Євгена до Сантьяґо, а потім і до «краю світу» на узбережжі Атлантичного океану.

Дорогу паломникам показують жовті стрілки та мушлі, треба просто стежити за знаками, аби не загубитися. Але я думаю, що це все одно ризиковано – довіритися Дорозі і світові, бо вісім сотень кілометрів приносять фізичний і ментальний біль, але в той же час по Дорозі можна раптом відчути як хтось сильний, може, і сам Яків, коли не має сил нести наплічник, підхоплює тебе на льоту і потім поведе по життю далі.

Це не екскурсійна книга «подивіться направо, подивіться наліво і бігом далі» і я не знаю як Дзвінці вдається описувати миті, з яких ти сам складаєшся, немов з молекул, де кожна мить – твій хребець,…

Щойно з книгарні. Нова книга Дзвінки Матіяш «Марта з вулиці Святого Миколая». Хоча, знаєте, Дзвінка і є святий Миколай, що приходить багато разів на рік. Дивовижно, скільком своїм читачам, маленьким і дорослим, вона дарує любов та радість. А ще Дзвінка опікується дітками з особливими потребами, відвідує дітлахів на Сході, любить подорожувати, пече смачний домашній хліб і пише дуже світлі і медитативні книги, у кожній з яких сконцентровано так багато людяності й тепла. Не знаю, чи стала б я займатися науковою діяльністю (щоправда, нині – в економічній сфері), якби у шкільні роки одна з Дзвінчиних книг мені не припала до серця так сильно, що захотілося усім про неї розповісти :-) З того все і почалося…

Про продовження пригод Марти хочеться розповідати не менше. Чому продовження? Тому що…

Читаючи «Історії про троянди, дощ і сіль», взяла за звичку читати не більше двох історій перед сном, тоді вдень хочеться швидше покінчити зі справами, аби мати час для читання і роздумів. При цьому не виникало відчуття, що історії – окремі, кожна сама по собі, навпаки – вони здалися мені взаємопов’язаними.

Взагалі, щойно я взяла книгу до рук, вона видалася мені тендітною, м’якою, а сторінки, що ніби зшиті вручну,- кулінарну книгу моєї мами, бо вона завжди записує і підшиває найулюбленіші рецепти, а не роздруковує їх. Кожна з історій мене чимось зачаровувала чи дивувала. Одного разу мені навіть наснилося, що я живу у двоповерховому будинку зі скляною доріжкою замість сходів, а довкола багато ірисі як на подвір’ї в Іванки. Я навіть не знаю, яка з-поміж усіх історій – моя найулюбленіша.…

«Казки П’ятинки», що я тримаю їх зараз у руках, ще й досі пахнуть типографською фарбою. Мені трохи боязко було навіть відкрити книгу, бо вона така гарна ззовні, по-справжньому казкова. Здавалося, щойно я її відкрию – станеться якесь диво. Майже так і сталося, бо перед очима замиготіли різнобарвні ілюстрації, кожну з яких хотілося довго і уважно розглядати після прочитання кожної нової казки.

Я вирішила, що це, хоч і дитячі, але якісь незвичайні казки, тому не годиться читати їх поспіхом. Дочекавшись нарешті цілком вільного вечора, взялася за читання. Я перечитала усі казки, і ні на мить про це не пошкодувала. Після прочитання у мене багато емоцій, різних думок.

Трохи дивно, бо багато з історій, що їх розповіла П’ятинка, виявилися такими сучасними, дуже близькими, зрозумілими. Взагалі,…

Книга "День Сніговика" неперевершеної і незбагненної Дзвінки Матіяш була надіслана книгарнею якраз у день св. Миколая і стала чудовим подарунком до свята. Книга мене вразила своєю образністю, тим, як багато паралелей можна провести. Дорослі читачі легко впізнають події Євромайдану між рядків. Образи болота, що нас поглинало, та снігу як символу очищення, перемоги добра - надзвичайно влучні. Я читала книгу і мене огортали запахи гарбузового супу та медової річки і ставало одразу так затишно. Я не знаю, як вдається робити книги такими атмосферними, це щось надзвичайне. Хотілося б, аби якомога більше дітей та дорослих читали саме такі книги - добрі і чесні.

Я вже знаю, куди поїде ця гарна і трохи сумна казка. Туди, де ії оцінять (надіюсь) по-справжньому. Вона так повчальна, така життєва, і така дитяча. Я з подібних книг вже виросла. Це саме той випадок, коли книга для дітей і тільки для дітей. Дорослим тут робити нема що. Хоча асоціацій багато.

Гарбузові оладки по п'ятницях, суп з тогож таки гарбуза, рибні котлетки,- хіба їх можуть замінити якісь там продукти в тюбиках з додаваннням ароматизаторів? Ніколи і нізащо! А хіба нормальна людина буде боятися снігу? Білого і чистого, з якого можна ліпити сніговика, бавитися в сніжки і ще багато різних забав. А жити в Медовому місті і не знати смаку меду? Та то ж чистий абсурд!

Абсурд, чи ні, та на думки наводить ця книга зовсім не дитячі. Читати дорослим, чи ні- вирішувати вам. А діткам дуже…

Хоча це й дитяча книга, про глибинний сенс Різдва замислитися ніколи не пізно. У авторки воно абсолютно притчево-натхненне. Чудові ілюстрації Богдани Бондар доповнюють історію свята, написану Дзвінком Матіяш, таку, якою її побачив пастушок Давид. Книга невелика, але написана прекрасною літературною мовою з безліччю образних цитат і яскравих порівнянь.

Это не совсем книга. Или совсем не книга. Представьте, что у вас есть друг, с которым вы знакомы лет с четырех, и вы вместе лазили по деревьям, рассказывали о своих первых школьных любовях, хотели найти потайную дверь в вашем шкафу и вместе гуляли каждый день – раньше. Вы говорите о вещах, о которых тяжело написать даже в дневнике, можете часами вместе молчать, заканчиваете друг за друга фразы и думаете друг за друга мысли, точно знаете, что будете друг у друга на свадьбе и что там еще – теперь. И вот однажды у вашего друга умирает мать. Он звонит вам каждый день, иногда вы говорите, иногда молчите, иногда кто-то плачет в трубку, иногда кто-то читает вслух. «Реквієм для листопаду» - запись всех этих телефонных разговоров. По крайней мере, это самое близкое сравнение, которое я могу…

Майже декаду тому у книжковому магазині мені потрапила до рук книга «Реквієм для листопаду». І обкладинка, і сама назва викликали у мене зацікавлення. Я прочитала цей роман-медитацію і зрозуміла, що багато з того, про що Дзвінка пише, мені близьке, запало в душу. Я знайшла її профіль у FB, аби поділитися враженнями і більше не втрачала зв’язок – ми, як не дивно, потоваришували з цією прекрасною і талановитою жінкою, якою я продовжую захоплюватися.

Перечитавши безліч творів Дзвінки, залишила для «Реквієму…» особливе місце. Кожний твір літератури є для його автора спробою пояснити собі світ і світові себе. У випадку Дзвінки Матіяш, її роман «Реквієм для листопаду» є не лише книгою пам’яті про маму, але і спробою передати відчуття гіркоти втрати близької людини. Взагалі реквієм – це траурна…

Це друга книжка Дзвінки, що вийшла років з десять тому і за цей час була кілька разів перевидана, бо не втратили актуальності історії різних жінок з різних десятиліть минулого століття.

«Роман про батьківщину» авторка написала під час навчання в Любліні, коли зрозуміла, як сильно сумувала за батьківщиною. І це саме той випадок, коли під впливом ностальгії написався чудовий роман, де ритміка слів, ніби водограй, що не потребує розділових знаків.

Хоч мені й імпонує стиль Дзвінчиного письма, ковтати її тексти я не можу. Тому читаю і перечитую їх поступово, плавно; пірнаю у свої спогади і думаю як же точно: «…батьківщина це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги, якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося. батьківщина - це там де нас може…

Не вірте анотації, що Історії про троянди, дощ і сіль, мовляв, не мають „жодного стосунку до флористики, метеорології чи мінералогії“. Ці короткі оповідки, звісно, не є науковими звітами анітрохи, проте саме ці три речі проходять крізь усю книгу, як головні герої. Деякі з історії дуже милі і приємні, деякі здаються обірваними і незавершеними, ще інші зворушують до сліз. А всі разом вони розповідають про одне: велику і щиру любов. До природи, до життя, до творчості і праці, до дітей, до всього-всього на світі. Приємне і легке чтиво, яке залишає по собі хороший і світлий післясмак. І, як не дивно, приємно дивує в якості сучасної української літератури. Все ж таки можуть бути і у нас світлі і хороші книги. :)

Книга ніби і без сюжету, але наповнена суттю. Її дісно можна починати читати з будь якого місяця. А спеціально спробувала. Відкрила на середині. А вона затягує, і ти розумієш Дарину, розумієш її біль, розумієш її бажання віднайти себе і переконати себе в тому, що життя потрібне. Біль Дарини, на жаль, доведеться пережити багатьом. А хтось з нас уже з цим живе. Дарина втратила маму... Дівчина не заливається слізьми на кожній сторінці. Ні. Вона лиш ділиться частинкою себе з читачем. Розповідає про те, що їй подобалось, про те, чого вона боялась. Вона виходить на вулиці міста і вглядується в обличчя перехожих, а раптом серед них вона найде ту людину, яка зможе розділити її хвилювання, верне жагу відчувати цей світ, підтримати її в її прагненнях і бажаннях. === Книга вроде и без сюжета, но…

Для мене це книжка-лист, книжка-сповідь, дуже інтимна розмова автора листа, дівчиною Дариною з читачем. Читаєш і водночас розмовляєш із нею про життя і смерть, про спогади та сни, про те, що хвилює і болить, про те, що проходить, про те, що залишається. Це потік думок, приватних спогадів та відвертостей зовсім чужої тобі людини, але це не бентежить, навпаки: ти поринаєш у цей поітік повільно, з легкістю, наче під час медитації. Неймовірно дивне відчуття, що рядок за рядком не помічаєш, як відбувається своєрідний метафізичний сплав, сплетіння думок і почуттів іншої людини і власних. Зачитуєшся і ніби переживаєш те, що відбувається у власній душі.

Найкраще читаті на самоті, повністю абстрагувавшись від зовнішнього світу.

З "Реквієм для листопаду" можна насправді "читати (іншу) людину як…

Дуже добра книжка.Книжка, яку хочеться час від часу перечитувати, особливо пізньої осені або взимку. Тим паче, що читати її можна з будь-якого місця. Але краще це робити, коли маєш особливий спокійно-меланхолічний настрій. Уся книга сплетена із самокопань,роздумів а також повсякденних вражень від побаченого, почутого на вулиці. Нічого нового в цьому немає. Але сумна мережанка зі слів, яка постає на кожній сторінці, просто зачаровує. Матіяш пише відкрито, трохи наївно та по-дитячому. Але чи не цього іноді хочеться, коли душі не вистачає тепла, а розхристаним думкам - спокою?

До цієї книги треба звикнути – вона не звичайна і цим особлива. Перші декілька десятків сторінок я саме те й робив, що звикав до неї, до того світу, який вона для мене відкрила.

Ця книга змушує думати про те, що ми, як правило ігноруємо. Ігноруємо ненавмисно. Однак ті речі, події, люди тощо заслуговують на увагу.

Цей твір підвищує чутливість до навколишнього світу. Відклавши книгу, бачиш, що тепер вже інакше виглядають предмети, що тебе оточують і оточували завжди. Як виявилось, незнайомі люди, завжди були тобі знайомі. Слова сказані тобою чи кимось іншим, вже відчуваються на дотик.

Дзвінка народилась 16 листопада 1978 року, я народилась – 15 листопада 1978 року. У мене теж уже багато років як нема матусі. Тому для мене цей твір став частковим вираженням моїх думок. Начеб це не Даринині нотатки, а мої, – якби я їх писала. Хоч автор і описує Київ, й нашу підземку, але у мене перед очима постійно постають вулички Львова, вузенькі, з трамвайними коліями та бруківкою.

Читаючи цей твір робила закладинки, виділила безліч цитат – думок які співпадають з моїми. В пам'яті почали спливати спогади кінця минулого сторіччя, шкільні роки, перше кохання, мамина кава та життєві уроки. Правда-правда, вона була моєю найкращою подругою та порадницею. Потім її хвороба і ось її немає… Спочатку я хотіла написати про "Реквієм для листопаду" Дарини. Але тепер я хочу розказати вам свій…

Хтозна як описати цю книгу, бо ісля неї залишилися лише якісь уривки думок та приємний післясмак. Загалом я такого не читаю, книг де немає сюжету, а сам лише потік свідомості, спогади, спостереження, роздуми. Але ця невеличка книга сподобалась. Всього сто з чимось сторінок та читається довго й непросто. Незвично читати, коли один абзац розтягнуто на декілька сторінок. Сподобалось, бо чимало моїх думок співпадають з авторчиними, а ті що не співпадають цікаві своєю незвичністю та несхожістю.

Ще один відгук на книгу від Павла:

"Два тижні тому мій друг Павло вперше був у книгарні. Павлу 32 роки. Він читає вголос товстезні книги і називає себе українським філософом, а Сковорода належить до його улюблених мислителів. У дитинстві лікарі констатували у Павла «затримку розвитку». Попри діагноз Павло навчився читати. Читав не по складах – просто брав книгу й по літерах називав слова.

Деякий час Павло з мамою і сестрою жили у Польщі. Павло вслухався в мову й вивчив її. Тепер він читає не лише українською, але й польською.

Павло разом з друзями з особливими потребами та асистентами мешкає в домі «Емаус», у колегіумі Українського католицького університету. Нещодавно в гості до «Емаусу» завітала письменниця Дзвінка Матіяш. Павлу Дзвінка дуже сподобалась. Під час недільної прогулянки, коли…

Спочатку я читала книгу із олівцем у руках - моє внутрішнє занудство вперто підкреслювало русизми і помилки в тексті. Потім я тим же олівцем почала розставляти розділові знаки там, де їх просто не було за задумом - а це добрячі півкниги. Аж поки нарешті я не зрозуміла, що подумки я виділяю ще добрячі півкниги - аби розібрати на цитати.

Дзвінка Матіяш ніколи не буде в списку моїх улюблених письменників. Бо в мене взагалі немає улюблених письменників. І улюблених гуртів немає. І фільмів. Є такі, які ніколи не набридають - не мозолять слух і очі. От до таких належать і її тексти. ЇЇ читаєш, і огортає тебе такий світлий трагізм. Її читаєш - і самій хочеться писати. Її читаєш - і одужуєш. Я ніколи і нікому не дам свої книги Дзвінки Матіяш, бо занадто інтимним є те, що вона описує. Там немає…

Флешмоб 2013 1/12 Ця книжка - моє перше знайомство з сучасною українською літературою… Хоча ні, я все ж таки помилилася назвавши цей твір книгою, тому що для мене це більше схоже на щоденник. «Реквієм для листопаду» - це товстенький зошит в якому зібрані різні події, різні думки, різні спогади.

Мені завжди було цікаво, як це бути іншою людиною, адже нас оточують мільярди людей, а в кожної людини є своє життя, своя доля, свої примхи та забаганки. Люди навколо такі різні і такі цікаві! Іноді мені хочеться відчути себе іншою людиною, прожити один день у чиємусь тілі, одночасно бути собою, та водночас не бути. Можна сказати, що мені це вдалося за допомогою Дарини та її товстенького зошита, в якому вони зберігає найпотаємніші свої думки про світ, який її оточує, про людей та тварин, які…