Интернат

Враження, ніби читала книгу вперше, хоч від часу першого знайомства з цим романом минуло майже 3 роки. Твір Сергія Жадана відкрився з нового боку. Емоції переповнюють. Це справді найкраща книга сучасної української літератури. Без варіантів. Історія блукання вчителя Паші шляхами війни нагадує рух колами. Та й не просто колами, - колами війни і навіть пекла. У цих блуканнях герой кардинально змінюється, перетворюючись із боязкого невпевненого інваліда на сильного чоловіка, що має власну думку, не боїться брати на себе відповідальність і, попри все, іти вперед. Він зважується йти в інтернат по племінника лише під тиском старого, але після того, як буквально на власних плечах витягнув хлопця зі зруйнованого й майже порожнього приміщення інтернату й довів-таки додому, де пахло чистими…

Книжка дуже сильна. От просто. Сильна.

Прозу Жадана я вже читав. Точніше, спробував читати. Роман «Ворошиловград» мені не зайшов. Рвана розповідь, важка лексика, постійне матюччя. Та й реально зрозуміти книгу змогли ті, хто жили в ті буремні часи дев’яностих-нульових.

«Інтернат» - інша справа. Проза схожа, «жаданівська». На Заході, де конкретику ставлять вище лірики та метафор, таку мову могли б не оцінити. Але саме в цій книжці метафори, порівняння, інші мовні засоби не додають змісту, але допомагають зрозуміти відчуття героїв, простими прикладами та образами допомагають побачити описаний світ, відчути його, зрозуміти.

Основний герой цього твору – не Паша, не малий, ні дід, ні військові. Війна в центрі уваги. Війна – головний герой. Головний антагоніст, без сумніву. Жадану вдалось…

Эта рецензия далась мне очень нелегко. Хотя книга попала в мое настроение и очень понравилась. Я все время размышляла о сюжете, о героях, о войне. Война – мне все больше и больше хочется об этом читать, особенно о людях, которые волею случая или обстоятельств очутились в эпицентре событий. Наверное, потому что дыхание войны почувствовалось буквально за спиной, а многие твои знакомые увидели ее воочию.

Эта книга о людях, для которых война, хоть и не стала обыденным и никогда не будет, но жизнь сложилась так, что максимально затронула. Они должны теперь жить именно так, но к этому нельзя приспособиться – никак. Люди пытаются вести свой обычный образ жизни, ходят на работу, решают бытовые проблемы, ведут себя, как привыкли, потому что надо глушить страх, потому что, вдруг это страшный сон.…

І знову ніхто не вимовив "то хто ж ворог?"

За всі 300+ сторінок роману вголос чітко, чи пошепки нерозбірливо, чи жестами та мигами ніхто не вимовив головне: "Росія - ворог". Наче це й так зрозуміло, але ж, як виявилося, багато кому "какая разніца"...

Є місто, є станція, є люди, є кордон (чи то вибачте - бувший державний кордон). Все сіре, мокре, огидне. Жодного героя, жодного антигероя, всі якісь рівномірно ніяко-нікчемні. Хтось гірший, хтось кращій. Хтось - майже свята. Всі говорять однією мовою, але із уточненням, що ось це було сказано російською. Дивні відчуття.

Найсильніша сцена - у самому інтернаті, коли та сама майже свята допитує "то що ти не бачив, звідки ракети летять? то що, ти не в курсі, що там південь? то ти забув, що в нас на півдні? то ти не знаєш, що там - кордон?" Але й…

Книга про войну #4, про войну непризнанную, современную, слишком близкую. Книга и написана так, чтобы читалось легко, о чем говориться в других рецензиях. Мне было сложно пережить эти эмоции за короткий промежуток времени, поэтому читала я это исключительно порционно в течение недели. Уж слишком все это знакомо. Персонажи прописаны просто замечательно особенно второстепенные, все очень запоминающиеся и в них узнается то, в чем не хочется себе признаваться, особенно то, что есть в главном герое. Он ведь всегда остаётся ведомым и перекладывает решение проблем даже на своего племянника, которому всего лишь 13 лет. Хотя иногда он все же отыскивает свой характер и выполняет необходимые для выживания действия. Мне не хочется пересказывать сюжет, да и свои ощущения от книги тоже. Просто отвечу…

«Гілля калин похилилося. Мама, кому ж ми молилися? Скільки іще забере вона Твоїх дітей, не твоя війна?» Океан Ельзи

Пишу о двух книгах одновременно, потому что обе они о войне и об Украине. Обе книги читать было не просто тяжело и больно — невыносимо. Пропускаешь через себя все, описанное авторами. У Довженка — чудовищные смерти и издевательства над ни в чем неповинными людьми, у Жадана — страх, липкий, вонючий, сковывающий человека, запрещающий думать о чем бы то ни было кроме «как выжить?»

Неустроенный, по закнам военного времени скудный быт, отсутствие элементарных света, еды, тепла — когда читаешь, поражаешься нынешнему изобилию и необходимости в нем. Общество потребления на поверку оказывается не готовым к войне и лишением материальных благ, но со временем приспосабливается и…

Вельмі захапляльны, проста па-майстэрску напісаны і перакладзены раман. Але разам з тым вельмі страшны. Асабліва таму, што аўтар вырас у суседняй мясцовасці, мае сваякоў на Данбасе, сам нярэдка там бывае. Вельмі важным мне падаецца тое, што твор напісаны зусім без палітыкі, не паказваюцца прычыны, па якім усё гэта здарылася, ні разу не ўзгадваюцца іншыя краіны.

Нечым нагадаў "Знак бяды" Быкава, але калі там людзі проста жылі на сваёй зямлі і вайна прыходзіла прама ім у хату, то тут галоўны герой сам лезе ў вайну, каб выратаваць пляменніка. Пры чым вайна тут – гэта не велічэзныя бойкі, не пір ненажэрнай Смерці. Тут Смерць стаіць за рогам і цярпліва чакае, калі ж ты зойдзеш за яго і трапіш у прыцэл варожага (а можа і свайго) снайпера. І патрапіш не таму што ты – вораг, а проста таму што.

Як…

Інтернат" Андрій Жадан. Події роману розгортаються на Донбасі, січень 2015 рік. 3 дні з життя вчителя української мови Паші, котрому треба терміново забрати племінника з інтернату додому. Між домом і інтернатом фронт. Все що колись було таким простим і однозначним сьогодні стає для багатьох невизначеним та суперечливим. Вчора ми всі були земляками і братами, а сьогодні стоїш на своїй землі і не знаєш чи часом не пристрелить тебе вчорашній учень. ... пусті поневічені обстрілами вулиці, будинки без вікон, стін, живих людей..., підвали зі спертим запахом, де люди змушені ховатися тижнями, адже "прилетіти" може в любий момент, очі військових, біль поранених ...- все це описано в романі надзвичайно реалістично і страшно, страшно, страшно... Та головний ляк в нашого героя насправді…

Ніколи не читала відгуків на цю книгу і навіть не знала про що вона. Але тепер тільки цьому радію, бо, прочитавши анотацію, точно б не взялася читати. Та це виявилося б великою помилкою. Не дуже люблю книги про війну, хоча не попадалися мені ще погані книги на цю тему. У книзі розповідається про війну на Донбасі, що також притягує до прочитання. Адже, ця війна торкнулася не лише Схід , а й Захід, Північ, Південь. Війна в книзі зображена не так бойовими лініями, як її наслідками для простих людей. Розумієш, як себе почувають люди, які залишаються в тім вирії подій. Починаєш відчувати емоції цих людей : страх, злість, розпач, зневіру.  Автор дуже реалістично зображує героїв, він їх не ідеалізує, показує все як воно є насправді. Головний герой Паша тут замальовується боягузом. Його не…

Я не люблю читати книги про війну. Але зовсім по-іншому сприймаєш ситуацію, коли це не якась далека в часі від тебе війна, яку ти навіть не бачив, а війна, яка йде зараз, зовсім близько, всього лише в сусідній державі. 2015 рік, Донбас, шкільний учитель Паша живе з батьком в місті, яке не називається, вчить дітей української мови і хоче забрати з інтернату свого племінника, сина сестри. Але в цей час на їх території змінюється влада, одні війська змінюють інші. Не хочеться писати зайвих слів, не хочеться говорити про політику, адже навіть в книзі не згадується, під якими прапорами приїжджають люди у військовій формі. Роман дуже нагадує книгу Кормака Маккарті "Дорога": чоловік і хлопчик так само пробираються через знищені будинки, ховаючись від невідомих загарбників, поки весь світ…