Интернат

Я люблю вірші Жадана, а проза - вся не моя. Герої Жадана - не я. Або я, але така, якою не хочу бути, від якої хочеться відгородитись, за яку соромно і сумно. Ви знаєте, що «Інтернат» - це про нашу війну. Тільки не про тих, сильних, хто точно знав, за кого він тримає автомат, а про інших - тих що ні за кого, «маленьких людей», яких нічого не стосується, які нічим не цікавляться, намагаються бути осторонь - і не виходить. Це подорож туди і назад, вчитель Паша майже як хоббіт-рицар у квесті. Треба шукати дорогу через туман, сніг, бруд, холод, будинки без вікон і стін і постійний вогонь. Треба добратись до замку закреслено інтернату і врятувати принцесу закреслено племінника. Треба тікати від власної смерті із запахом псини. Треба нарешті визначитись, на чиєму ти боці, навіть якщо «нікого…

Не найкраще в автора. Але ж, гад, файно пише. Приємно, коли можна себе ідентифікувати з ГГ, коли бачиш багато спільного. Це й викладання, й сердечність, й нейтральність в політичних поглядах, й правдорубність, й цінічність в деяких місцях. Не дуже люблю мистецтво про війну, але ж і книга ця зовсім не про війну, а про життя з його перепонами і драматичністю.

ідеш цією вогкою гнилою зимо. пересуваєш розлізлі черевики сніговою кашею. збираєш у зморшки, долоні і під нігті попіл і кров. тобі й так все відомо. тобі й так все зрозуміло. немає слів, якими можна все назвати. немає речей, яким хочеш дати імена. що лишиться тобі? турбота про тих, кого вважаєш рідними? жінка, якої й не бачив насправді? мимовільне бажання комусь допомогти, але яке ніхто не розуміє? байдужість до всього? і це нічого, що встановлюється кордон. і це нічого, що ти опинився по той бік. і це нічого, що ти не хотів всього цього. і це нічого, що хтось невидимий іде за твоєю спиною. і це нічого, що ти не визначився. мусиш, щось зробити. маєш до когось прийти.

почну з хорошого. це книжка потрібна і я рада, що вона з'явилась. ось така от відверта про війну — без героїчного пафосу, з холодом, контузією, псячим запахом, жіночим воланням, дитячим ниттям. з дуже добрим початком — коли ти не розумієш, хто «наші», а хто «ваші». хто залишив кордон, а хто його зайняв. тобі жодного разу не називають, який стяг висить над будівлею. усі твої підказки — це «зрештою у нього на шевроні такий же прапор, як у мене в паспорті».

але з другої половини складається враження, що цю частину дописували на колінці. починають повторюватись не лише думки, але й описи. наприклад, читаєш і розумієш, що умовних десять сторінок тому вже йшлось про будинки, які стоять безсоромно оголені з розтрощеними меблями, як кишками після порізу. метафори і порівняння частішають, але…

Третя книга нового кандидата на Нобелевську премію яку я осилив за півроку. І так я від неї не в захваті. Не дивлячись на те що автор зараз, да і раніше дуже популярний в Україні. Я не бачу поки за що така шана?

Історія про те як вчитель на ім'я Паша відправляється від свого дому, який фігурує просто як Станція, десь розташована на теренах Донбасу в місто, а саме в Інтернат де навчається його племінник, щоб забрати його додому бо зараз в місто заходять російські війська і там йдуть бої. Герой пробирається через фронт стикається зі всіма перешкодами і небезпеками. Його пресують як свої та чужі, він дещо нагадує сталкера який пробираєтеся через зону відчуження до своєї мети. Роман став для мене дуже на часі, бо саме під час читання россія напала на Україну і майже в кожному місті…

Жадан возрождает незаслуженно забытый после 1991 года жанр. История о сбившемся с пути школьном учителе, пересекающем линию фронта, чтобы забрать на подконтрольную Украине территорию своего племянника, живущего в интернате. Путешествуя туда и обратно, герой преодолевает свои слабости, нравственно перерождается и обретает национальное самосознание. В книге выведен отрицательный герой - журналист заграничных СМИ, циничный и равнодушный к национально-освободительной борьбе украинского народа. Внимательный читатель может заметить библейские аллюзии, свежо смотрящиеся в соцреалистической канве.

Історія про життя, смерть і біль. Про час, коли нікого не можна втримати, ні за кого не можна вчепитись. Про міста без тепла і світла, де немає жодного прапора, хіба що над танком. Але танк — об’єкт рухомий: нині тут, а завтра його вже немає. Про незнайомців, які проходять чужим життям, що вивернуте, як кишеня. "Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою". ⠀ Роман поділений на 3 частини - 3 дні, за які головний герой Паша - вчитель української мови, - минаючи зону розмежування, має потрапити до міста у інтернат, забрати племінника. За весь шлях йому доведеться немало побачити, почути, відчути. Йому доведеться дати відповідь самому собі - на чиїй він стороні. ⠀

Боятись нічого, я ні в чому не винен, відповідає…