Рецензии на книги — Славенка Дракулич

Человек выживает благодаря свой способности забывать. Варлам Шаламов

Аннотация не преувеличивает, сообщая, что это, возможно, одна из самых сильных книг о войне, которые вы когда-либо читали. Её чтение далось мне нелегко. В книге не больше 200 страниц, но я была вынуждена делать перерывы.

Славенка Дракулич написала роман, основанный на реальных событиях. История, которая делает больно и словно выкачивает кислород из окружающей вас атмосферы. Честная, пронзительная и важная история о женщине, которая нашла в себе силы пережить ужасы войны. Место действия - Босния в начале 90-х гг. Война, начавшаяся в распадающейся на части Югославии, требует всё больше душ, разрушает всё больше судеб и прогоняет надежду с пропитанной кровью и болью земли. Война превращает обычных людей в чудовищ, способных…

Вероятнее всего, война сама превратила обычных людей - обвиняемых сегодня водителя, официанта, продавца - в преступников. Причиной стали оппортунизм, страх и, не в последнюю очередь, вера. Сотни тысяч должны были поверить, что их дело правое. В противном случае, невозможно объяснить такое большое количество убийств и изнасилований. И от этого только страшнее.

Тринадцать эссе рассматривают войны в бывшей Югославии. Мы слышим голоса жертв, исполнителей и вдохновителей кровопролития на Балканах. Автор стремится разобраться с последствиями войн, которые, по её словам, «всё ещё с нами». Война оставляет шрамы не только на зданиях, но и на сознании обычных людей. Дракулич вынуждена фиксировать незажившие рубцы, оставленные войной в душах тех, кто её пережил.

Интерес представляют рассуждения…

Международное уголовное право - чуть ли не единственный правовой предмет, который заинтересовал меня по-настоящему. Я имею в виду тy его часть, что касается преступлений против человечества. Невозможно спокойно читать о зверствах Второй Мировой, геноциде в Армении и Руанде и ужасной резне в Югославии, и не пылать праведным гневом, мечтая наказать ответственных за военные преступления максимально жестоким способом. Вот только работает ли правосудие, возможно ли возмездие? Похоже, что не очень. Я и так это понимала, но Славенка Дракулич разложила все по полочкам за меня.

Во-первых, многие из совершавших военные преступления действительно не понимают, что их действия попадают под эту классификацию. Они считают, что если не являются гражданами страны, которая напала, то все жестокости, что…

Ця книжка з'явилася, щоб потривожити ваш солодкий сон, змусити засумніватися у власній "хорошості", примусити думати й ставити неприємні питання - із тим, аби потім не піддатися колективні ідеології, яке веде дорогою поділу, ворожнечі та агресії.

Дракуліч - хорватка за національністю та походженням. Після розвалу Югославії та після розуміння того, скільки жаху це принесло, вона не змогла знайти в собі сили залишитися жити у "новій" Хорватії, та зараз живе у Швейцарії, де і написала кілька книжок про війну на Балканах. "Вони б і мухи не скривдили" - третя на цю тему. Читаючи її розумієш, що автор досі переживає події, яки сталися 20 років тому. Що їй досі болить від тисяч безглуздих і непотрібних смертей.

Югославія була країна багатонаціональна та мульти-релігійна. Для мене навіть зараз…

Боснійська війна ставить велику печатку на житті С. та її співвітчизниць. 1992 рік, чоловіків призивають на війну, беруть в полон, розстрілюють. Жінок та дітей відвозять в концтабори та конфіскують майно, житло спалюють, собак та худобу на прив'язі залишають в пустих селах. Це щоденний страх перед незвіданим.

С. молода міська вчителька, яка потрапила в село на роботу. Звідти не питаючи її документів жінку відвозять в концтабір, де серед сотень жінок її та ще декількох вибирають для "жіночої кімнати". Це місце, з якого п'яні та озлоблені солдати вибирають на ніч дівчину, яку будуть гвалтувати гуртом, бити та знущатися морально. І не має значення, красива ти, розумна, чи навіть переступила поріг дитинства.

Вже після звільнення (обміну полонених) С дізнається, що вагітна. Вона приймає рішення…

У Югославію прийшла війна і тисячі людей стали її жертвами. Жертвами не тільки розрухи, погіршення умов життя - вони стали жертвами тих, хто ще декілька днів тому посміхався їм у відповідь, тиснув руку і був добрим сусідом. ⠀ Питання людської жорстокості ніколи не буде досліджене остаточно. Написавши декілька книг з точки зору жертв, Славенка Дракуліч перейшла на іншу сторону і спробувала зрозуміти злочинців. Але дійшла вона не до приємної правди. ⠀ Якщо ви будете намагатися побачити у всіх цих людях, які пройшли через судовий процесс Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі, якісь психічні відхилення, патології чи інші особливості, котрі б штовхнули їх до антигуманних дій, то не знайдете нічого незвичайного. ⠀ Ці люди не схожі на монстрів, ніяк не відрізняються від інших і схожі на…

Покупка этой книги была довольно спонтанным решением. Сыграло несколько поощрительных отзывов знакомых и желание познакомится с новым для себя издательством на рынке ,которое позиционирует себя как «выпускающее книги каким предстоит долго задержатся на полках» ну или как то так. Потому начиная читать я не знала ничего ни про автора книги, ни про ее предыдущие работы. Мою симпатию получила интригующая аннотация и красивая (по моим меркам) обложка. Итак автор хочет рассказать нам о людях которых признали военными преступниками при расколе Югославии ,тех что совершали жестокие преступления против человечности ,истребляя невиновных и прикрываясь необходимостью «военной жестокости». Тема книги: являются ли эти люди чудовищами или же они ничем не отличаются от других? Что сподвигло людей на…

Після всього, через п'ятдесят (боляче говорити, але навіть через вісімдесят) років у Європі була можливою ще одна війна; можливою була зміна кордонів; і можливим був геноцид (у 92-му боснійців, у 2022 - українців). ... "європейці" (себто народи Франції, Британії, Німеччини, Італії, Австрії чи Іспанії) паралізовано за всім спостерігали (та й спостерігають зараз так само як 30 років тому). Усе це відбувається просто там, на телеекранах у їх вітальнях: снаряди, бомби, вбивства, ґвалтування, кров, руйнація - уся ця війна розгорталась просто перед їхніми очима. Усі знали, що відбувається, і це почасти й є прокляттям війни в Боснії, на Балканах і ... ну, і в тому, що називається Європою. То чи не варто нам - точніше, чи не мусимо ми - спитати себе, чим є Європа після Боснії?

і тут хотілось би…

Бувають книги як одкровення, бувають книги як сон, а бувають як спомин, спогад про те, що вартувало б забути. Чи ні?

"Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" Славенки Дракуліч одна з таких книг. Ми можемо сміятися, закривати очі, "не пам'ятати", та все одно комунізм частина нашої істоії. Досить недавна частина історії, бо ж минуло всього 30 років. Але страшне слово "дефіцит" пересілдує і досі, а страх "сказати щось не то" теж витає у повітрі.

У книзі 19 ессеїв, 19 коротких замальовок епізодів з  життя авторки. Ніби і смішні, та до скрежету в зубах. Відчай, страх, недійснні бажання та злість - весь жах "побутового комунізму" сконцентрований у цій книзі. Я теж пам'ятаю ту пральну машинку, яка тільки крутила одяг. Але це здається все, що я пам'ятаю. Не сильно 4-5-річна дитина пам'ятає…

Книга, що написана в 90-х роках, відображає і сучасні пережитки тих часів, коли люди були бідними, роботящими, але гордими за партію і лідера. Нам, новому поколінню, яке ще може чути від своїх пра- про хліб, який коштував 16 копійок, смачне вершкове і головне "натуральне" морозиво, а ще лікарську ковбасу, рівня якої немає в сучасності. Що це за фактор? Ностальгія за молодістю і примарною стабільністю чи страх перед майбутнім і невизначеністю?

Отже, яке воно життя в посткомуністичних країнах? Чому "Європа" у нас найпопулярніша назва кафе, готелів, чи ресторанів? Як так склалося, що держави, які територіально є Європою, опинилися за їх межею, ізольовані і принижені більш розвиненими країнами?

Страшно усвідомлювати те, що досі шлюб з іноземцем (себто громадянином не посткомуністичної країни)…

Комунізм-це не тільки політика, це спосіб життя. Бути рівними та однаковими, чи бути однаково рівними бідними? Всі, хто пережив комунізм в Радянському Союзі можуть зрозуміти тих, хто його пережив у Балканах. Допоки буде живим покоління піонерів, доти буде страх перед тотальним дефіцитом, правом самовираження і новизни.

Історії зібрані у книзі знайомі нам усім з уст бабусь та дідусів, але вони набирають ного звучання. Зараз нам складно уявити як жити без туалетного паперу, без м'яса та риби в крамницях, навіть без молока та яблук, проте з фарбою для волосся тільки одного кольору і соромом бути жінкою-як особистістю. Нам дивно, як це тривалий час збирати кошти на пральну машину, а після купівлі накривати її вишитою серветкою і вихвалятися перед іншими, не перучи при цьому, щоб не зламалося.…

У війні в Югославії 1991-1995  рр були винні! Але тільки через десять років по її закінченні кількох винних притягнули до відповідальності у Гаагському суді. І кожен з них заперечував свою провину.

Вбивати за ради життя, бути вбивцею або вбитим, і в результаті залишитися такою ж людиною? Автор, бувши присутньою на всіх слуханнях і бачачи звинувачених, шукає той аспект, що робить пересічну людину жорстоким вбивцею. Вони-чиїсь сусіди, друзі, рідні, співробітники, кохані. І якби не війна то в чому би проявилася їхня жорстокість? Чому, даючи їм в руки зброю-вони її приймають, а опісля розстрілюють сотні людей за день? Чи можна вважати самозахистом утримання в полоні жінок і постійне жорстоке ґвалтування, тільки тому, що вони іншої віри? І відкидати звинувачення з подивом, адже попри все, їх…

Скажу честно, я ожидала большего!

Славенка рассказывает в основном про бытовые мелочи в странах коммунистической Европы.
Например о том что ее бабушка стирала руками, а в 70х у них уже была современная стиральная машинка. В 70х, Карл! Да еще моя мама в 90х стирала вещи в малютке. Про отсутствие прокладок, туалетной бумаги и косметики, про очереди за апельсинами и колу в кофейнях. В этих вопросах бедной Украине повезло еще меньше. То чему ужасается Славенка, в свои современные 90е (а книга написана именно тогда) тогда все еще была реальность моих родителей и бабушек.

Примерно в то время когда моя мама в юности ездила в Чехословакию, восхищалась их уровнем жизни и привозила оттуда модную одежду, авторка летает в Нью-Йорк и сравнивает уже с их уровнем жизни.

Да, то что в Украине было хуже - не…

Я народилася вже у вільній та незалежній Україні й знала про комунізм, хіба що з книг, фільмів та шкільних уроків історії.Але все це давало інформацію лише про побут теперішніх Росії та України, але ж комунізм був не лише тут. Він був майже всюди, тож не дивно, що мене зацікавила книга, що показує побут в часи комунізму за межами території Радянського Союзу.

А нічого нового я не дізналася! Той самий дефіцит засобів гігієни та продуктів харчування, постійний нагляд з боку партії, пропаганда та загальна бідність... Усе це робило комунізм однаково важким на будь-якій території. А кому ж було найтяжче? Жінкам!

Мало того, що ти на роботі гаруєш, як чоловік (і шахтарем, і сталеваром, і вантажником, бо ж усі рівні!), так і вдома усе залежить лише від жінки (а тут, чомусь, про рівність усі…

«Ні, ніякі вони не монстри, а звичайні люди, як усі ми», - приходить висновку Славенка Дракулич, яка місяцями спостерігала за судовим процесом у Гаазі над своїми колишніми земляками, звинуваченими у злочинах проти людяності, у масових стратах, геноциді та ґвалтуваннях.

Дракулич вдивляється у кожного, хто опинився на лаві підсудних: від найвищого (за її враженням) ідеолога різні Слободана Мілошевича і до останнього рядового солдата, який й втілював у життя наказ «приберіть звідси геть усіх мусульман і краще – назовсім». Вдивляється і гадає – коли ж звичайний собі сільський хлопець, який полюбляє рибалити, раптом перетворюється на машину знищення? Коли саме для нього стає нормальним те, що він робить – вбивати як на конвеєрі людей, таких самих, як він сам, інколи своїх сусідів, інколи…

Важка книга.

Вона тонка, але читається напричуд дуже довго. Післясмак  - мені хотілось відмитися сзовні. Ні вона не бридка, вона дуже цінна . Вона показує інший констабір - там де чівчат гвалтують. І від цієї історії мені хотілось відмитися.

Треба цінувати життя