Рецензии — стр. 3

Нет, я, конечно, думал, что этот журналист, Питер, еще как-то проявится в романе. Очень уж удобной получалась схема: вслед за Гоголем, улетевшем на чорте в Петербург и Булгаковым, обнаружившим иностранного чорта-консультанта в Москве, и Жадан вводит в сюжет нужного ему персонажа – иностранного корреспондента-чорта. Подобная трактовка (никогда не пишите рецензий, не прочитав текст полностью!) оказалась ложной. Исчезнув из романа в самом начале, навоняв на прощанье своими полулегкими иностранными сигаретками, мелкий бес Питер появится лишь в финале, но и там роль его до конца не ясна и скомканна. Вроде бы чорт терпит поражение.

Сергей Жадан (Сергiй Жадан – укр.) – современный украинский писатель. Роман "Интернат"написан на украинском языке, я читал его в переводе Е. Мариничевой на русский. Жадан родился в 1974 году. Детство провел в городке Старобельск Луганской (ранее Ворошиловградской) области. Жадан закончил Педагогический университет им. Г. Сковороды в Харькове.

Фабула романа на первый взгляд проста. В маленьком поселке при железнодорожной станции на востоке Украины живет Паша. Он инвалид – что-то с рукой. Работает Паша школьным учителем до поры до времени не называемого по имени предмета. Дело происходит в 2015 году. Начинается фаза активных боевых действий, линия фронта сдвигается и проходит через город. Паша решает забрать из интерната племянника. Следует три дня мытарств.

Удивляет очень богатый язык романа. Вероятно, на украинском языке читать его еще более интересно. Ведь Жадан повествует о языковой зоне, где сталкиваются языки и акценты. Тут и украинский, и русский, и местный суржик. Для тех, кто бывал в тех краях, узнаваем и пейзаж: терриконы, балки, лесополосы, шелковицы. Бесконечные промзоны, железнодорожные ветки...

У Жадана отличные метафоры. Какая-то лучше, какая-то хуже, но тоже хорошая. Закопченный чайник напоминает сгоревший рейхстаг. Пальто на вешалке похоже на разбойника, распятого с Христом. И, конечно, центральная метафора романа – сам интернат. Разбитый, вскрытый артогнем дом, где прячутся беженцы, тоже подобен интернату – все сиротское, все ничейное... Можно и пошире посмотреть на эту метафору.

Паша пытается быть в стороне от в... (запрещенное в-слово). "Я ни за кого", – говорит Паша. Но как воронка в грязной кухонной раковине в... втягивает его. Ты можешь не заниматься в..., но в... может заняться тобой. Кристаллизация главного героя происходит на базе родного языка, он же преподаваемый в школе предмет, дело жизни.

Роман  оставляет очень сильное впечатление. Резюме: у Украины имеется большой современный писатель – Сергей Жадан.

Час від часу роблю собі спонтанні книжкові подарунки. Зазвичай це чудові книжки. Ця - одна з таких.
Беручи до рук цю книгу, я аж ніяк не могла передбачити, що вона про війну. Навіть не так. Про людину на війні. Ту саму людину, яка живе на тій самій вулиці, у тому ж будинку, але раптом у зовсім інших умовах. Коли звичайна пересічна людина одного ранку прокидається в пеклі. А в неї своє звичне життя, у яке не вписується картинка з "градом"...
Це історія про людей, яким зовсім не місце в пеклі війни. Вони не військовозобов'язані. Вони не тримають у руках автомати. Це дівча, маса тіла якої 42 кілограми. Це хлопець, який пересувається в колясці. І ще багато таких, як вони.
Найбільше мене розчулив момент, коли багатодітна мама пояснює, чому вийшла заміж за козла. Але загалом було чимало епізодів, коли сльози наверталися.
Жахливо, що в книгарні ця книга коштувала 340 гривень. До неї ще давали в подарунок одну з кількох на вибір за 10 копійок, але, погодьтеся, це не рятує ситуацію. Той, хто не готовий на такі витрати, і не прочитає книгу...

З перших сторінок нового роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія» ми поринаємо в атмосферу Австро-Угорської імперії початку ХХ століття, яка знаменується технічними та науковими відкриттями, швидкоплинністю моди та потягом до таємничих і фантастичних дійств на сценах. Вірування в потойбічний світ, фокусників, екстрасенсорику та спіритичні сеанси по-доброму співіснують в людських душах з вірою в Бога та набожністю.

Станіславів (Івано-Франківськ) початку двадцятого століття – окраїнне місто Австро-Угорської імперії. Вулиці міста топчуть, і вишукані черевички панянок, і грубі чобітки холопів. Навкруги лунають голоси людей, що розмовляють трьома різними мовами: польською, українською та на їдиші. Всі один одного розуміють, ніхто нікого не притискає ані з мовного питання, ані з релігійного. Змальовується картинка утопічної дійсності, чи не так? Але насправді так було.
Про що цей роман? Про «долю двох жінок, що переплелись так тісно, як стовбури дерев». Покликання однієї - служити іншій, покликання другої - приймати службу. В анотації так точно помічено: «переплелися у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти». Ось про що тут йдеться.

Аделя – стандартна модель розніженої пані, яку можна зустріти як у романтичному епосі, так і в сучасних телевізійних серіалах. Стефа – образ в усіх сенсах цікавіший і жвавіший: саме від її особи ведеться оповідь, саме її голос проговорює власні інтенції і життя епохи. Стефа, немов гід по старому Станіславові, що намагається передати бодай частинку себе крізь дотики, запахи й смаки. Адже саме очима Стефи ми бачимо Станіславів.

Цей роман цікавий на сам перед описами життя та побуту мешканців Станіславова за часів Австро-Угорської імперії, адже в той час інша частина України була у складі Російської імперії. І тепер можна порівняти як кому жилося (хоча б по книжках).
Чудовий роман. Хто ще не читав, дуже раджу.

— Одержимість — це тобі не любов! — відмахнувся бармен. — Він одержимий спокутою. Та насправді єдине, чим він живе, — це ненависть! Відчуваєш різницю? Монашка скривилася: — Так це ж він сам себе ненавидить. — Один хрін! Ненавидиш ближнього, як себе, а себе, як ближнього, — от тобі і закон, і писання пророків.

Одна из лучших современных украинских книг, что я прочитала. Беря в руки книгу, знала, что это будет что-то хорошее, качественное - высокий рейтинг на ЛЛ и оценки моих друзей говорят сами за себя. Увлекательно, трохи моторошно - триллер, мистика; всплывают знакомые с детства локации - Киев, Кагарлык, Ржищев...

История начинается с похорон матери главного героя Андрея Гайстера, криминального психолога. По возвращении домой он узнает, что его девушка покончила с собой, а ее недоношенного ребенка пытаются спасти врачи в реанимации. Но никто не верит, что девочка выживет, шансов не много, говорят "Как Бог даст". Казалось бы, у Андрея нет смысла в жизни, нет цели, нет ни единого родного и близкого ему человека. Очень вовремя заботливый друг Валерка подбрасывает ему дело о пропавшей девочке Наде в селе Бусков Сад.

А дальше начинается что-то, немного похожее и на "Матрицу" и на "Мастера и Маргариту", но меня это не напрягало, как обычно, когда я шиплю, что вот, мол, автор, придумай что-то свое. В этом романе все обыграно как надо, аллюзии и отсылки не раздражают, интерес держится до последней страницы.

Эта книга о тьме внутри нас, о том, на что мы готовы пойти, чтоб заглушить свою совесть и забыть самое болючее и страшное, содеянное нами. Эта книга о равнодушии, которое тоже убивает, не хуже самого Зверя.

Благодарна Иллариону Павлюку за книгу, очень хочется, чтоб и дальше продолжал писать, а впереди у меня еще две непрочитанные.

— Кожному своє… — задумливо повторив він. — А знаєш, де було так написано? На воротах Бухенвальду.
— І?..
— Нічого хорошого там би не написали.
— А що в цих словах поганого?
— Що поганого… Ну, от уяви на секундочку, що твоя робота — відчинити оті ворота. Нічого ж такого, так? Просто собі відчиняєш. Щоправда, в концтаборі… — він помовчав. — Я думаю, напис над входом був зроблений саме для тих, хто може засумніватися. «Кожному своє» — це ідеальне виправдання будь-якого зла. Випало тобі відчиняти браму? Відчиняй. Їм — задихнутися в газовій камері? Добре, що не тобі. Кожному своє! А головне, ніхто не винен — просто так сталося.

Книжка дуже сильна. От просто. Сильна.

Прозу Жадана я вже читав. Точніше, спробував читати. Роман «Ворошиловград» мені не зайшов. Рвана розповідь, важка лексика, постійне матюччя. Та й реально зрозуміти книгу змогли ті, хто жили в ті буремні часи дев’яностих-нульових.

«Інтернат» - інша справа. Проза схожа, «жаданівська». На Заході, де конкретику ставлять вище лірики та метафор, таку мову могли б не оцінити. Але саме в цій книжці метафори, порівняння, інші мовні засоби не додають змісту, але допомагають зрозуміти відчуття героїв, простими прикладами та образами допомагають побачити описаний світ, відчути його, зрозуміти.

Основний герой цього твору – не Паша, не малий, ні дід, ні військові. Війна в центрі уваги. Війна – головний герой. Головний антагоніст, без сумніву. Жадану вдалось настільки точно передати всі жахи війни, її етюди й пейзажі, запахи і небезпеки. Ось я читав книгу і в деяких моментах я неначе сам відчував солоний смак крові на губах, запах диму, мастила та солярки. Війна показана настільки жахливою, непривітною, катастрофічною, що не виникає навіть краплиночки, частиночки тих відчуттів, коли дивишся якийсь ура-бойовичок про В’єтнами, Афганістани чи Ічкерії.

Люди. Людське горе і страждання. Зруйновані долі. Зруйноване життя. Це все показано в творі. Найважче на війні мирному населенню Жінкам та дітям. В романі це дуже гарно показано.

Важливий момент. Автора критикувати за те, що він не назвав конкретно сторони конфлікту, не сказав конкретно – хто свій, хто чужий. Мої знайомі, які до мене встигли прочитати роман, під час наших посиденьок «незлим тихим словом» згадувати Жадана саме через це. Моя думка проста – людина, якщо вона розумна і адекватна, і так все зрозуміє. І не треба нічого пояснювати. Жадан вірить, що ми все і так розуміємо.

І ще трохи про людей. Жадан, як студент мед-універу, вдало зумів препарувати суспільство Донбасу на початку конфлікту. І ось результатами такого препарування автор ділиться впродовж всього роману. Результати невтішні: більшості просто байдуже. Війна йде, є два табори, які визначились зі своєю позицією. І в кожному з них – меншість. А більшість не визначилась. Їй байдуже. Їм все одно, яка буде влада. Їм все одно, який на площі буде майоріти прапор. Їм байдуже, чим вони будуть розплачуватись в супермаркеті – гривнями чи рублями. Сьогодні наші – це наші, а завжда ваші стануть нашими. Їм байдуже на інших, на своїх сусідів, на давніх знайомих. Така логіка, страшна логіка, безвихідна логіка. І це страшно. Тому що це відбувається тут, зараз, з нами, з нашою країною.

А от Паша – це типовий представник цієї більшості. Новинами не цікавиться, на вибори не ходить. Йому байдуже. Все вирішують без нього. Іронічно, що ще й вчитель української мови. Іноземної для оточуючих. «Моя хата скраю, я нічого не знаю» - девіз життя. Але хоп – треба забрати племінника з інтернату. І всі наступні події, події трьох днів змусять Пашу задуматись, вийти з зону комфорту, нарешті зробити вибір.

Дуже раджу прочитати цей твір. Таких живих емоцій після прочитаного у мене не було давно.

У час коли Русь ставала Україною, а княжа дружина вже відійшла в історію. На горизонті замайоріла козацька доба. Січ почнеться з простих відчайдухів-сміливців та таємничих характерників.
Рідна магія, що залишилась лиш в байках, колись була живою та пронизувала буденний світ.
Та як сказав старий ворожбит

"У просторі... ніщо не щезає. Хіба що в ньому все перемішалося - і живе, і мертве, і минуле, і майбутнє. І щоб відібрати саме те, що тобі потрібно, треба дуже уважно вслухатися в світ..."

І Ви спробуйте побачити у цій історії щось більше, відчуйте себе характерником. Або справжньою козачкою, як Ждана.

Обирати шлях легше, коли знаєш де він починався. А питання війни та дружби з сусідами, нажаль і досі актуальні. Змінюється світ та чи змінюємося ми?

В времени когда Русь становилась Украиной, а княжеская дружина уже отошла в историю. На горизонте показалась казацкая эпоха. Сечь начнется с простых отчаянных смельчаков и таинственных характерников.
Родная магия, осталась лишь в баснях, прежде была живой и пронзала обыденный мир.
И как сказал старый ворожбит

"В пространстве ... ничто не исчезает. Разве что в нем все перемешалось - и живое, и мертвое, и прошлое, и будущее. И чтобы отобрать именно то, что тебе нужно, надо очень внимательно вслушиваться в мир ... "

И Вы попробуйте увидеть в этой истории нечто большее, почувствуйте себя характерником. Или настоящей казачкой, как Ждана.
Выбирать путь легче, когда знаешь где он начинался. А вопросы войны и дружбы с соседями, к сожалению до сих пор актуальны. Меняется мир, но меняемся ли мы?

В прошлом году я прочитала "Гессі", которая оставила много вопросов об Академии Аматерасу, теперь, наконец-то, добралась до ответов на них.
С трепетом приступала к чтению этого кирпичика, рассказывающего историю академии, в которой оказываются перерожденные души богов разных народов. Поначалу возникли сомнения, что я не запомню кто есть кто и буду часто открывать мифологический словарь в конце книги, но этого не потребовалось, т.к. все герои хорошо прописаны и вызывают ассоциацию с нужным божеством. Больше всего мне полюбились Дионис, Хамсин, Энлиль, Никта и Рендалл, хотя другие герои тоже вызывали симпатию, даже Медея. Почти у каждого есть свои секреты, иногда неожиданные, иногда немного предсказуемые. Дионису, пожалуй, подошло бы быть богом тайн, т.к. до самого конца он не переставал удивлять признаниями. Сюжет также радует неожиданными поворотами и порцией стекла в конце... Чтение было невероятно увлекательным, и 608 страниц пролетели незаметно. Было грустно прощаться со ставшими родными героями и миром. Теперь, с нетерпением жду историю про Гайю!

Опыт чтения на трёх славянских языках - русском, чешском и украинском - показал, что украинский мне даётся сложнее всего. И рада бы читать в переводе, но тот же опыт чтения, да вот хотя бы и Андруховича (но папы), дал понять, что пусть украинский язык лучше мне плохо даётся, чем горе-переводчикам. Потому "Феликс Австрию", предложенную в лампомобе, со страхом, но взяла.
И первые пятьдесят страниц очень об этом жалела!
Тяжелый язык. Нет, не плохой и тяжеловесный, а именно тяжелый для русскоязычного читателя. Доброй половины слов не понимаю; не то, что красоту стиля, а сюжет бы ухватить за хвост!
Но как-то втянулась, к середине книги уже было внутритекстовое чувство, персонажи наполнились красками и воздухом, а есть как хотелось стараниями кулинарно-одаренной Стефы!!!
Но конец я всё-таки однозначно не поняла. То есть поняла не однозначно. Там, извините за каламбур, такой угар пошёл - всё в кучу, ангелы, еда, иллюзии, вся жизнь перед глазами, до и после, шкаф на голову, воры, спасатели, кругом драгоценности, птица вырвалась из клетки. Из клетки иллюзий? Из клетки жизни? Я ничего не понял.
Хотя композиционно мне этот ход понравился. Простой, конечно, но красивый. Закругленность, завершенность, с чего началось, тем и кончилось. Причем не важно, что сгорает в магическом огне, жизнь или сказки, главное, секрет фокуса наконец-то разгадан.
Обидно, если поздно... Я всё-таки надеюсь, название книги буквальное - счастливая Австрия. Счастливый конец.
Можно пойти дальше и предположить, что книга-то не про двух женщин, которые так срослись, что стали единым существом. Слишком часто повторяется эта метафора. Либо София Андрухович бедна словарным запасом (а мы в самом начале поняли, что это не так), либо она настойчиво даёт понять - "читайте книгу между строк и между буквами в словах". Это не две девочки сплелись корнями, стволами, а два народа (минимум). Стефа - русинка, Аделя - ... а Аделя, кстати, кто? Не еврейка, не полячка, точно не украинка - "оригинальность" её брака с русином подчёркивается. Логично предположить, что она австриячка. Так что верхний сюжет - про отношения двух женщин - отражает нижний слой - сложную мешанину народов и культур в городе Станиславиве.
И тогда совсем иначе, богаче, воспринимается сюжетная линия. Эти странные отношения между Стефой и Аделей. То ли сёстры, то ли подруги, то ли рабыня с госпожой, то ли воспитанница с мэрипоппинс. Кто кого любит, кто ненавидит, кто кому платит и чем. Смогут ли они друг без друга? Чем грозит населению конец Австро-Венгерской Империи?! Выживут ли части единого целого поодиночке.
И причем тут Феликс?
Если продолжать метафору, то семья Сколик взяла в дом Счастье (истощенное генетическим заболеванием и криминальным талантом), откормило его и усыновило. Кстати, еще одно значение слова "феликс" - плодовитость, что тоже находит отражение в сюжете. И взяли они Счастье из Иллюзиона Торна, куда Стефу, по словам насмешника Петро, одну нет смысла сдавать, ибо цирк они могу "сделать" только на пару с Аделей. Так что? Счастье - тоже иллюзия? И всё-таки конец - иллюзорно счастливый?..
Наверное, это мне и не понравилось в итоге, скинула оценку с 8 на 7, - вся книга была о том, как человек (или империя) творит сам себе миф и в нём живёт, и всё вокруг подстраивает под свой взгляд, а когда туман рассеивается и приходит ясность - текст заканчивается. Причем яркой вспышкой, похожей на предсмертный бред с серафимами и бешамелем.
Здесь должно быть начало!

В сірих стінах Янівського концтабору, на втопленій кров'ю землі, під сірим від горя небом, крізь клацання автоматних черг проривався жалібний плач скрипки. Стоячи зімкнутим кругом, під галас і крик ув'язнених, яких вели на розстріл, 40 музикантів надривно грали одну й ту ж мелодію смерті, підносячи закатовані душі високо над землею. Пролунала команда: "Музик!" - і деригент оркестру востаннє взмахнув рукою, падаючи від смертоносної кулі. Проте мелодія танго продовжували лунати над бараками, вгризаючись в душі, аж поки замертво не впав останній. Мелодія, що народилась і назавжди зосталась там, разом з розстріляними оркестрантами, дерижером і тисячами невинних душ.

Книга Винничука про міжвоєнний і воєнний Львів, Вавилон ХХ століття, якого вже ніколи не буде. Про долі чотирьох юнаків – українця Ореста Барбарики, поляка Яся Білєвіча, єврея Йоська Мількера і німця Вольфа Єґера. Вони батярують, закохуються, багато регочуть і швендяють рідним містом, шукають роботу, але – і себе також. Небезпечні пригоди цих героїв захоплюють, їхня мужність вражає, а любов надихає. Вони дорослішають тоді, коли Європа вже приречена. І на зміну тяжкому вивченню їдишу і такому трагікомічному вступу в ОУН прийдуть труднощі значно серйозніші – перші совіти й німецька окупація, війна, а потім смерть. Атмосфера любові і ненависті. Люди, яких винищила війна та криваві режими. І мелодія спасіння для тих, кому спастися не судилося.

Львів 80-х і 2000-х. Пошуки способу повернення у минуле. Містичні видіння і спогади, заборонена пристрасть, яка насправді щось значно більше, ніж жага двох тіл. Ниточка, що тягнеться з попереднього життя, зв'язує дві душі. Рана в грудях, у вигляді червоних маків відкривається і кровоточить знов. Загадкові арканумські манускрипти, розгадка яких приводить молодого професора Яроша до таємничої мелодії, яку десятки років ніхто не чув. Ця мелодія тісно переплітає теперішнє з минулим у пристрасному танці танго і вже не відпускає до самого кінця, аж поки скрипка старого єврея - одного з четвірки друзів, який пережив ті криваві дні, знову не зазвучить під смичком його учениці. Аж тоді замордовані душі знайдуть дорогу додому і шлях вічного життя. Людські емоції, почуття і кохання крізь віки.

Роман "Танго Смерті" - таємниця, пристрасть, містика і життя. Загадкові бібліотечні лабіринти, детективний сюжет, символи і знаки, фатальна мелодія і чудові персонажі. Від сліз до сміху, від фактів до містики - декілька рядків. Душа читача входить в резонанс з почуттями героїв і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається генетична ненависть до більшовицьких окупантів і їх нащадків у сучасних західних українців. Винничук поцілив у серце. Читач постає перед тяжким вибором оцінки книги між «фест» і «люкс».

Вот я открываю книгу современной украинской авторки, ничего не ожидая от текста. А там - рубеж ХІХ и ХХ века, еще существует Австро-Венгерская империя, а Ивано-Франковск пока называется Станиславовом. Там в роскошном доме с витражами живет местная аристократка Аделя, ее муж Петро и их служанка Стефа. Последняя и рассказывает нам эту историю. Історію про те, як вона виносить ноцник своєї хазяйки, як їздить на ровері по рибу до єврейського кварталу, як готує мало не щодня вишукані десерти, яких годі й шукати навіть у столицях. Це історія, куди читач заходить, мов додому - він точно знає, де що лежить, чого очікувати. А чого точно не варто чекати.

Так я відразу поринула в атмосферу провінційного західноукраїнського міста, у налагоджений побут того часу, в дрібні домашні інтриги. Але аж ніяк не сподівалася на щось більше. Особливо тому, що це реалізм, тут не може з'явитися Deus ex machina - і перевернути все з ніг на голову. "Та ні, може" - посміхаючись, каже авторка і робить стійку на голові, обертаючи весь сюжет навпаки саме на тому моменті, де читач вже освоївся і пригрівся. А ще не очікує на добре побудовану історію, якісний сторітеллінг такого рівня, коли на столі холоне їжа, бо тобі вкрай треба дізнатися, що ж трапилося далі.

І коли все закінчується, із пляцків й цвібаків, афин і цитрин ты возвращаешься в город времен коронавируса - где все названия понятны, безлики и затерты, а магазинные "пироги и кексы, черника и лимоны" не вызывают аппетита. Ты берешь моноколесо и едешь в супермаркет в поисках чего-то такого же вкусного, как готовит Стефа.

Фото: Клод Каон, автопортрет, 1937.

В останній свій візит на найбільший книжковий ринок Києва таки придбала собі омріяну Антену і цей роман, написаний майже десятиліття тому. Не тільки тому, що після  Інтернату і Тамплієрів я цілком по-новому дивлюся на творчість цього письменника, а ще й через те, що цьогоріч у програмі з української літератури для 11 класу є саме "Ворошиловград".
Це дуже чоловічий роман, із глибоким філософським підґрунтям і висловами, що розтягують на цитати; вони чекають на тих, хто доплив на хвилях меланхолії до кінця твору. До речі, сюжет не фонтан, із вкрапленнями містики і виразним постмодерним звучанням, але текст дивовижний. Оці тягучі речення на півсторінки справді затягують, образи яскраві, порівняння несподівані та на диво влучні. А ще - причаровують герої - трохи дивні, але душевні, зрозумілі, теплі, живі. Часто безшабашні, нелогічні, дуже різні, але все одно пронизливо "свої".
Як на мене, проект ""Ворошиловград" - шкільний твір" приречений на невдачу. Дуже важко сучасним молодим людям зрозуміти, прийняти та полюбити героїв Сергія Жадана. Бо вони родом із зовсім іншого, неспокійного часу, коли гуртувалися у дворі, а не на сайті, коли й справді було відчуття плеча/ліктя у людей, які разом багато пережили.

Коли ти не такий, це дійсно важко. Особливо коли батько пішов із сім’ї. Коли маєш надлишкову вагу. Коли тобі 14. Треба "вписатися" у світ однолітків, які намагаються здаватися дорослими. Потрібно знайти самого себе. А попереду - стільки відкриттів, бо ще ж тільки зароджується перше кохання, зазнає випробувань на міцність дружба, а ще й школа додає проблем...
До речі, школа вийшла у автора така жива: учнівські витівки, улюблені й ненависні вчителі, стосунки між однокласниками. Цікаво про дитячий табір (гарне місце таким словом не називають)))) Та найважливіше - почуття героя. Таким і справді є сучасний підліток.
Зазначу, що, на мою думку, підліткові книги вдаються авторові значно краще за дитячі.
Хвилююся, як сприймуть книгу мої десятикласники...

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Когда ты не такой, это действительно трудно. Особенно когда отец ушел из семьи. Когда имеешь избыточный вес. Когда тебе 14. Надо "вписаться" в мир сверстников, которые пытаются казаться взрослыми. Нужно найти самого себя. А впереди - столько открытий, ведь еще только зарождается первая любовь, подвергается испытаниям на прочность дружба, ну и школа добавляет проблем...
Кстати, школа вышла у автора такая живая: ученические проделки, любимые и ненавистные учителя, отношения между одноклассниками. Интересно о детском лагере (хорошее место таким словом не называют)))) И самое важное - чувство героя. Таким действительно и есть современный подросток.
Отмечу, что, по моему мнению, подростковые книги автор пишет качественнее, чем детские.
Беспокоюсь, как воспримут книгу мои десятиклассники ...

Честно говоря, купила книгу только уловив прощальным взглядом слова "страшные сказки" на обложке, когда уже уходила с ежегодной книжной толоки. Ну да, купилась на украинский ужастик, захотелось попробовать, что это за зверь. Потому и начала читать книгу вне очереди, не откладывая на дальние полки. Но даже подумать не могла, что в сборнике окажутся девять глубоких пронзительных рассказов о инаких людях, одиночестве иного человека. О жизни-мыслях-любви человека, не такого как все. И уж никак не ожидала, что к концу книги мне станет казаться, что это все остальные люди не такие, а эти, живущие на страницах сборника - самые настоящие. Потому что то, как они чувствуют и понимают, не дано никому.
Книга написана красивым образным украинским языком. И перевернув страницы очередного рассказа, словно начинаешь видеть мир немного по-другому.

– Якщо тобі хтось скаже, що море – це велика вода, не вір йому. Море – це насправді чарівне скло, яке збільшує все, що ти маєш. Якщо прийдеш до нього з печаллю, вона виросте в ціле горе, поки пливеш, а якщо є в тебе радість – її стане, щоб зробити серед моря острів.

Кажется, море я буду видеть теперь только так...

А еще в книге очень много о войне. Герои разбросаны во времени, но война рядом с ними все продолжает и продолжает звучать. И это так больно на самом деле...

Війни не закінчуються, а просто відповзають, як змії, у свій вирій воєн і там лежать якийсь час тихо, переплівшись у клубок, гріють одна одну, а потім таки розплітаються і повертаються на свої землі. Інколи повертається інша війна, не та, яка перед цим відповзла звідси, якась така, що заблукала, пересуваючись від землі до землі, але повертається обов’язково.

Книга зацепила, затронула, поглотила... Отзеркалила собственные страхи и сомнения. А еще подарила надежду, что даже несмотря на то, что ты инакий человек, ты имеешь право жить, любить, чувствовать и мыслить.

"Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші біліє, мокнучи, старий, майже столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає посеред своєї самотності."

Взяли до рук цю книгу? Тоді готуйтесь пройти по лезу бритви із ножем у спині.
Коли наближається межа остання, про що згадаєм і за чим заплачем?
По кому серце защемить і чим чужинець душу розтривожить?
Довге життя то Божий дар? Чи більш прокляття?
Скарби чи попелища залишились позаду?
Правда безжалісна, пекуча наче кропива. Жива, болюча, правдива історія віку. Життя якого ніхто не проживав, чи може сотні життів по крихті склали цю історію?
Читайте, але остерігайтесь чорної діри, яку Яків може залишити на останок.

Взяли в руки эту книгу? Тогда готовьтесь пройти по лезвию бритвы с ножом в спине.
Когда приближается предел последний, о чем вспомним и о чем заплачем? По ком сердце защемит и чем чужак душу растревожит? Долгая жизнь Божий дар? Или проклятие?
Сокровища или пепелища остались позади?
Правда безжалостная, жгучая как крапива. Живая, болезненная, правдивая история века. Жизни которой никто не проживал, или может сотни жизней по крохам составили эту историю?
Читайте, но остерегайтесь черной дыры, которую Яков может оставить напоследок.

Основные впечатления от этой трилогии я уже изложила в своей рецензии на первую часть "Джури козака Швайки" , но хотелось бы остановиться на некоторых моментах:
а) замечательно показано взросление одних персонажей и старение других. Между действием первой и второй книг прошло несколько лет, и это не могло не отразиться на героях. Написано все реалистично, подмечено тонко - пять баллов.
б) нет никих намеков на слепой национализм по типу "украинцы - хорошие, все другие - плохие". Очень жаль, что некоторая литература о делах давно минувших дней грешит этими перегибами. А здесь все так, как в жизни - нет плохих или хороших народов, есть только плохие и хорошие люди, причем в равных пропорциях и здесь, и там. Лично для меня этот аспект очень важен.
в) иллюстрации меня покорили! Они черно-белые (да и бумага кстати не ахти какая качественная), но постоянное отвисание челюсти и завывания "Ну вот хватает же фантазии у некоторых так рисовать!" мне были обеспечены. Автор этой красоты - Максим Паленко.

To be continued...

9 / 10

Нарешті мені вдалося прочитати. хоча ні послухати цю книгу. І я навіть задоволена що саме слухала її, а не читала. бо озвучила цей роман незрівнянна Римма Зюбіна (українська акторка). Перед сном вирішила послухати трохи. україські аудіокниги не так часто зустрічала раніше, тому було цікаво, .... й незгледілась як мій блютузнавушник попросився на підзарядку, а до кінця залишалося декілька глав. Які дослухала вже зранку.

Це так би була передмова. Чито так начитала пані Римма, чи то вона так легко й красиво написана. Але я з героями переживала кожну подію, кожну трагедію. Й через 7 років війни про неї вже не мало написано, але вона все не закінчується. Кинуті домівки, тварини, скарб.... Бо це ж не надовго, це не може бути правдою. Ми ж начебто братні народи, хоча які братні.... Хоча на початку. а й не тільки на початку, да і будь-якій війні так найбільшої шкоди заподіюють не вороги, а так би названі колишні сусіди, заздрісники, маргинали суспільства. Ті хто писав наклепи. розкрадав покинуті хати, ті хто гвалтував дівчат. хто нарешті зміг поквитатись з одноклассником який 15 років назад відбив дівчину. Братній народ прислав також маргиналів. Які розпродували майно зі збитого Боїнгу, які віджимали вподобані автівки, квартири. Або чеченців, гарячу кров яких треба було спрямувати на зовнішнього ворога.

А героїня молоде дівча, яке створювало вітражі зі скла й металу стало одним з перших волонтерів, привозила їжу, воду, потім стала доставати обмундирування, броники, та навіть карти були потрібні силам АТО. Бо наші зажерле військове керівництво було не спроможне переварити й дати відповідну відповідь загарбникам.
Чи можно було передбачити такий крок. Можна. Я була у Криму у 2013 році, й чула розмови кримчан, маю надію що у тої жіночки з якою я тоді вела бесіду все "добре" й вона нарешті живе з "царем" в ж...

Кінець у книги не міг бути хеппі ендом. Я дуже добре пам'ятаю кривавий лютий, розпачливий й безпорадний березень, Славенськ (а не Слов'янськ як його тепер називають, за радянських часів був Славенськ, є серед знайомих хто там народився) квітневий. Травень-червень були тягучими й з німим питанням у всіх. коли вже закінчиться цей театр. А потім прийшлов липень - збиті літаки, закриті аеопрорти, захвачені території, ешелони з майном заводів що йшли на схід. І всім ставало зрозуміло що це не закінчиться через тиждень і через місяць, але ніхто не очікував що це затягненться на роки.

Нам на "материку" важко з цим жити й впоратися, а як тим хто вже 7 років знаходиться в підвішенному стані, хто не знаєкому він потрібен й чи потрібен.

Так у книзі не повний хеппі єнд. Але поки залишаються такі герої як наша головна героїня, дівчата й хлопці, що були поряд з нею й ті що залишилися, надія на перемогу світла над темрявою є.

Абсолютно новий рівень української літератури. Дивовижна книга. І, зауважте, це похвала від людини, що страшенно не любить фантастику, та ще й космічну.

Хрін-зна-який рік людської цивілізації, і все, чим не варто пишатися мешканцям Землі, виливається за межі нашої спільної кулеподібної домівки. Дослідження позаземного життя, підкріплене надсучасною зброєю, дуже подібне до гри-шутера, у якій на тебе з усіх боків лізуть зомбаки і монстряки. Словом, нерви полоскоче неслабо.

Інтрига підкріплена ще й особистими проблемами героя - генетична спадкова хвороба, яка може проявитися, а може й  ні. Але це висить над ним, як дамоклів меч і стає його ахіллесовою п'ятою. Страх реально рулить.

Під час прочитання роману треба бути готовим до того, що всі брешуть. І не є такими, якими ми їх вважали ще два рядки тому. І це не "раптом" вони змінилися. Виявляється, що якраз сучасне - то дуже вдале маскування. Зрозуміти це допомагають так звані "флешбеки", що їх рясно - і дуже доречно - монтує в основну сюжетну лінію автор.

Окремо хочу відзначити чудовий переклад книги, за який дякую Вам, Ростислав Мельників.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Совершенно новый уровень украинской литературы. Удивительная книга. И, заметьте, это похвала от человека, который ужасно не любит фантастику, да еще и космическую.

Хрен-зна-какой год человеческой цивилизации, и все, чем не стоит гордиться обитателям Земли, выливается за пределы нашего общего шароподобного дома. Исследование внеземной жизни, подкрепленное сверхсовременным оружием, очень похоже на игру-шутер, в котором на тебя со всех сторон лезут зомбаки и монстряки. Словом, нервы пощекочет неслабо.

Интрига подкреплена еще и личными проблемами героя – генетическая наследственная болезнь, которая может проявиться, а может и нет. Но это висит над ним, как меч дамоклов и становится его ахиллесовой пятой. Страх реально рулит.

Во время прочтения романа нужно быть готовым к тому, что все врут. И не такие, какими мы их считали еще две строки назад. И это не "вдруг" они изменились. Оказывается, что как раз современное - это очень удачная маскировка. Понять это помогают так называемые "флешбеки", обильно – и очень кстати – вмонтированные в основную сюжетную линию автором.

Отдельно хочу отметить отличный перевод книги, за который спасибо Вам, Ростислав Мельныкив.

"Маленькая девочка со взглядом волчицы,
Я тоже когда-то был самоубийцей...
Я тоже лежал в окрававленной ванне
И молча вкушал дым марихуанны..."
Группа "Крематорий"

(Укр.)
Іноді жалкую за літературною недосвіченістю. Взяла б тоді цю книжку до рук і була б, ну може й в не захваті, але сподобалося б більше. А так читаєш, начебто й непогано, але то вуха Віктора Олеговича стирчать, то, хм… сідниці Чака Фредовича. Така суміш, до речі, письменнику дуже вигідна. З одного боку, можна такого трешу нагнати, щоб читачам аж блювати закортіло, а з іншого – якимось логічним завершенням не перейматися, психодел – чого ж там.
Перша, медична, освіта теж читати заважала. Героям не співчувати хотілося, а як найскоріше почати їх лікувати, більшість - в наркологічному диспансері, а деяких в психіатричному. Хоча, якщо розглядати цю книгу як застереження, то може й непогано вийшло. В сенсі того, що наша свідомість – дуже вразлива штука, від адекватності до повного занурення в хаос – один крок, а на зворотньому напрямку – зяє прірва. І здолати цю прірву вдається лише деяким.
А в цілому: зав’язка інтригуюча, сюжет дінамічний, чоловічі персонажі досить об’ємні та цікаво різноманітні. Дівчатка, щоправда, все ж таки більш схематичні, такі собі «дєвочкі со взглядом волчици», хоч і кожна на свій лад. І мова добра. Для тих же, хто обурюється, що Дереш "ганьбить і паплюжить українську мову", я рекомендую Леся Ставицкая - Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми … А цю книгу без мату читати й правда важкувато)))

(Рус.)
Мне иногда хочется стать менее начитанной. Прочитала бы я тогда эту книгу и, возможно, восторга бы и не было, но всё равно понравилось бы больше. А так, вроде бы и неплохо, но то уши Виктора Олеговича торчат, то, хм… седалище Чака Фредовича. Такая смесь, кстати, писателю очень выгодна. С одной стороны, можно такого трэша нагнать, что читателям аж блевать захочется, а с другой – каким-то логичным окончанием не заморачиваться, психодел – чего уж там.
Первое, медицинское, образование тоже читать мешало. Героям не сочувствовать хотелось, а побыстрее их лечить начать, большинство – в наркологическом диспансере, но некоторых – в психиатрическом. Хотя, если рассматривать книгу как предостережение, то, в принципе, неплохо получилось. Ещё одно напоминание, что наше сознание – весьма хрупкая вещица, и от адекватности к полному погружению в бред – всего один шаг, а вот в обратном направлении уже зияет пропасть. И преодолеть эту пропасть под силу единицам.
А в целом: завязка интригующая, сюжет динамичный, мужские персонажи – довольно объемны и разнообразны. А вот девушки – немного схематичны, все - эдакие «девочки со взглядом волчицы», хотя и каждая на свой лад. И язык хорош. Для тех же, кто возмущается, что Дереш "ганьбить і паплюжить українську мову", я рекомендую Леся Ставицкая - Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми . А то ведь эту книгу без мата читать и правда тяжеловато)))