Рецензии — стр. 4

Дуже рідко, на жаль, буває так, щоб друга книга серії не поступалася першій. На щастя, цей стереотип не спрацював для 2 книги тетралогії Володимира Рутківського, за яку автор у 2012 році отримав Шевченківську премію.
Книга дійсно дуже цікава. На правду, вона видалася мені навіть кращою за першу частину: там ще тільки "розхитувалися", була своєрідна спроба пояснити юним читачам, чому козаки опинилися "за порогами". Друга книга - це справді розповідь для допитливих, тих, хто не може спокійно спати, міркуючи про те, що ж відбулося далі з героями. Власне, для таких, як я)
Ця книга цікавіша, бо герої змінилися, виросли фізично й морально. Бо це як зустріч із давніми гарними друзями, які ладні на відчайдушні героїчні вчинки, які завжди підставлять дружнє плече й допоможуть. Це хоробрі воїни, справжні козаки в усіх значеннях, що їх ми звикли вкладати в це слово. А ще більшої привабливості набуває твір, коли йдеться про невідоме й фантастичне - про характерництво. То справді цікаво й таємничо, як усе, що не вкладається в голові, коли опираєшся лише на здоровий глузд.
Окремо хочу сказати про ілюстрації, створені Максимом Паленком. Це взагалі окремий діалог із читачем. Неможливо просто ковзнути поглядом по сторінці, доводиться шукати глибокий філософський зміст у кожній картинці. Неймовірно!

Неперевершено, трохи містично і дуже атмосферно! Теперішній і довоєнний Львів, таємниця загадкового манускрипту, історія дружби і кохання, що пронеслися крізь роки (в прямому сенсі).

Дія роману відбувається одразу у двох сюжетних зрізах. Перед нами постає польський Львів кінця тридцятих років. Кнайпи, ресторації, кавярні, цукерні, дзигармайстрі, фризієри, крамниці, львівський базар Кракідали – все це так атмосферно натуралістично описано, ніби в манері Еміля Золя (пригадався роман «Черево Парижа»). Четверо друзів: поляк, українець, єврей і німець, батьки яких загинули за Україну в лавах армії УНР, - проживають тут свої найкращі роки. Вони закохуються, навчаються, отримують свої перші заробітки, потрапляють в різни халепи, викручуються з них – і ніщо їм не заважає: ні різне віросповідання, ні мовне питання, ні погляди на життя. Коли в 1939 році Гітлерівська армія напала на Польшу, ніхто з них не вірив, що біда докотиться і до Львова. Але ополяченим львів’янам прийшла «на допомогу» Червона Армія, звільнивши їх від «польського іга». Звільнила вона львів’ян і від їхнього майна, меблів, квартир, одягу і коштовностей. Червона Армія славилася своїми спустошувальними походами, так входила в раж, наводила такі порядки, що потім львів’яни в 1941 році зустрічали німців з квітами. Взагалі, розділ книги де розповідається про те, як совєти зайшли у Львів і побачили всі ті дефіцитні товари, вбрання та наїдки, написана дуже яскраво, навіть з гумором (трагікомічним). Епізод, в якому дружини радянських чиновників повідбиравши у львівських панянок одяг, одягли його на себе та пішли до Львівської Опери взагалі викликав сміх. Як же з них сміялися львів’янки, коли роздивилися, що вбрані вони в нічні шовкові сорочки з рюшами та бантами. Де б тій радянській жінці здогадатися, що то не вечірня сукня?!

Паралельно з подіями сорокових років розгортається сюжетна лінія і в наші часи. Молодий вчений Ярош захоплюється Арканумською культурою, займається розшифровкою написів. Його зацікавила Книга Смерті. Поступово розгадуючи таємниці манускрипту, розкриваючи одну таємницю за іншою (особливо сподобались події-пригоди у бібліотеці), Ярош доходить висновку, що один вірш перекладений ним з арканумської насправді був піснею «Танго смерті». Цю музичну композицію виконували в’язні Янівського концентраційного табору у Львові підчас війни. І ті, хто почув (увібрав) його перед смертю, в новому житті почувши те танго знову, зможе пригадати своє попереднє життя. Тільки от пригадуються страждання в таборі і воєнні часи. Але є можливість зустріти споріднену душу з минулого життя, зустріти того, кого кохав, або з ким товаришував - нехай і в іншому тілі, але зможеш відчути його на інтуїтивному рівні. От і перетнулися дві сюжетні лінії.

Чудова книга! «Це книга, яку мовби не читаєш, а живеш у ній» Рекомендую!!!

Наверное, эта книга понравилась мне раньше, чем я ее прочитала. Я побывала на автограф-сессии, посвященной «Месопотамії», где Жадан зачитал несколько стихов из книги, которые являются своего рода уточнениями к рассказам, и дал короткие комментарии на счет сюжета. Поэтому, когда я взялась за рассказы, мой интерес к книге был достаточно высок.

Это книга, в которой собрано несколько историй разных людей. Несколько кусочков жизней. Объединяют их общие проблемы – бытовые или же личного характера, общие мысли - о том, что такое жизнь, что такое любовь и что такое смерть. Каждый герой приходит к своему выводу, а читателю предоставляется право самому решать – чей же вывод правильный. Хотя, можно ли употребить понятие «правильный» в рассуждениях о смерти, например или даже о любви? Ведь тут мы можем только предполагать и верить в то, во что хотим верить.

Интересная книга, потому что тут через призму историй простых людей автор выходит на уровень философских рассуждений. Можно с ними соглашаться или не соглашаться, но, тем не менее, пища для размышлений обеспечена. А это уже немаловажно.

Подробнее об автограф-сессии можно прочитать тут.

И не только себе, кстати. Эта история отлично иллюстрирует то, что красота не всегда приносит счастье, а наоборот, бывает причиной горя и погубленных судеб.
Маруся - необычайно красивая, но с поганым характером девица. Ну вот нравится ей парень Степка (о любви я бы тут не говорила, может, тяга, страсть, но не более), так и шла б за него замуж. Но нет, как это так она, первая красавица, выберет в мужья хилого, страшненького, да еще подслеповатого, надо ж красавца и успешного, под стать себе. Ну и нашла достойного, в итоге испоганила жизнь мужу Алексею, Степану и его жене, ну и, конечно, себе самой. Мерзкая бабища, даром что красотка, бесила страшно. Хотя даже жаль ее потом стало, ну да кто ей доктор. Впрочем, мало кто из героев симпатию вызвал, зато они очень яркие и живые получились. Особую изюминку истории придают любимые Марусины коралловые бусы, внесшие в сюжет легкий намек на мистику. И концовка хороша - становится полностью понятным странное, вроде бы не относящееся к дальнейшему повествованию начало, хотя внимательный читатель по некоторым деталям и раньше может догадаться, что там к чему.
Здорово написано, впечатлило. Очень приятно открыть нового для себя отлично пишущего автора, о котором раньше и не слышала даже.

P.S. Обложка - ужас просто, но, к счастью, содержание ей вообще не соответствует.

"Музей заброшенных секретов" — очень противоречивый роман, по крайней мере для меня. И мне снова сложно писать рецензию, потому что если высказывать все мысли, то можно призвать срачик в комментарии, а если забросить часть из них, подобно тем секретам, то сложно будет объяснить, чем книга цепляет и почему не до конца. Но матушка ДП обязывает, так что будь что будет.

Украина, начало 2000-ых, журналистка-телеведущая Дарина Гощинская, автор передачи про неизвестных героев, решает сделать выпуск (практически снять документальный фильм) про участницу боевки УПА Олену Довган. И по канону современных любовных романов именно это достаточно спонтанное решение кардинально изменит ее жизнь. Какова она, эта Дарина? Женщина под 40, как всякая медийная персона максимально следящая за своей внешностью. По началу у большинства читателей может сложиться не самое приятное мнение о ней. Помните, лет 15-20 назад эпитет "стерва" начал обретать и положительное значение? Типо такая сильная, независимая, сексапильная дама, якобы карьеристка, но вот обязательно подавать себя так, чтобы мужики штабелями укладывались? Вот именно такой Дарину рисует Оксана Забужко. И не будем ее осуждать за такой ход, ибо это была какая-то общая волна на постсоветском пространстве, множество женщин пытались одновременно показывать (или действительно строить) свою независимость и искать того самого мужика, который сначала упадет у ее ног, а потом будет покупать ей шубы, машины, квартиры.

Но первое мнение скорей всего окажется обманчивым. Дарина сильная и чуткая, умная и упертая, преданная делу, а не деньгам. Она несколько раз могла продать свое лицо, ей предлагали немалые суммы, но журналистка не только отказывается, но еще и пытается бороться, идти против системы. Жаль, не те времена, жаль, даже нардепы не сильно могли помочь. Забужко не стесняется, не боится и показывает ту грязь, о которой все знали, но закрывали глаза. Например, секс-туризм и несовершеннолетние проститутки — тема болезненная не только для одной страны. И даже оставшись без работы, она все равно не откажется от своей идеи. Дарина — боец. И это роднит ее с Оленой. Геля, как ее еще называли, тоже боролась за идею, за идею независимости, за свободу, за счастливое будущее страны. Я не буду высказываться в целом об УПА, но мне кажется, такие люди, как Довган, действительно свято верили в то, что творят своими руками добро, что убивают они не других людей, а какую-то эфемерную мразь. И так на войне всегда — далеко не каждый солдат задумается: а что движет его противником, почему тот должен заслуживать смерти? Чаще работает принцип "бей, чтобы выжить".

Забужко верно подмечает, что во всех войнах и битвах всегда виновата политика. Вот только в попытке донести это до читателя она выбирает какой-то совершенно скользкий путь. В романе чувствуется ненависть к Советскому Союзу, к России, к Польше, даже к Украине, причем в не лучшем виде выставляются не только "верха", но и обычный народ. Кажется, нелестные высказывания о родной стране писательница оправдывает тем, что украинцам свойственна "хронически низкая самооценка", но все равно такой подход несколько обескураживает. И в общем-то, все плохие у Забужко, кроме той самой боевой группы, коих Оксана излишне романтизирует. Так можно делать во всяких фэнтези-романах, в историях про вымышленные миры, в детской литературе, но вот в серьезном романе, затрагивающем относительно недавнюю историю, такой ход в лучшем случае приведет к негативным рецензиям и разжиганию конфликта между читателями с разной идеологией.

Вообще, я читаю этот роман во второй раз, в первый осталась в полном восторге, сейчас впечатление чуть похуже, хоть и все равно в целом положительное. Почему же так? Тогда, 4,5 года назад, я читала его на украинском языке. Те факты, что Забужко построила текст в виде потока сознания (не всегда удачно написанного) с предложениями чуть ли не на страницу, и что язык для меня все-таки иностранный, помогли мне максимально абстрагироваться от нелюбимой политической темы. Сейчас же ситуацию ухудшило недавнее чтение "Московской саги", после нее сложно игнорировать данный вопрос. К тому же перевод у книги не самый удачный. Он не только не смог передать красоту оригинала, но и сделал роман более резким. Оксана умудрялась соблюдать равновесие между лирикой и грубостью современной разговорной речи, у переводчика же получился значительный перевес во вторую сторону. Приведу один простой пример: "Тільки, вибач, Владо, де в нас гроші на такі розкоші?" превратилось в "Только, извини, Влада, на какие шишы? Видит око, да зуб неймет.".

Что же меня так цепляет в этой книге, что я готова лет через 5-10 снова ее перечитать? В первую очередь, это трогательная, чувственная любовь, местами с красивой эротикой, местами с грубой страстью. Весной частенько хочется почитать какой-нибудь такой роман, чтобы вот сердечко замирало, дух немножко захватывало, но при этом верилось в эти отношения, а не как у Ахерн. И именно у Оксаны я нашла то, что мне нужно. Чтобы вот вспоминалось, как поддерживать любимого человека, как важно не терять романтику первых лет отношений, как не стоит держать чувства и эмоции в себе, чтобы снова пробудить весну в душе. Да и образ современного Адриана мне очень близок. Во-вторых, художница Влада удалась. Странно так, вот вроде второстепенный персонаж, который и для сюжета-то не особо важен, а глянь ты — именно она выступает в роли ангела всей книги. Наверное, не даром именно с ней Дарина разговаривает про иконы. В-третьих, вся эта острая социальщина, о которой я начинала говорить выше. Кроме политических и продажных вопросов, кроме тем свободы и независимости, писательница говорит и о других важных вещах. И о том, что нельзя забывать историю своей страны и своего рода. И о взаимоотношениях родителей и детей, об одиночестве стариков, о том, что необходимо пожилым и подросткам. Казалось бы, простые истины, но почему о них регулярно забывают? Видимо, об этом действительно надо постоянно писать и говорить, тогда, возможно, люди научатся думать хотя бы о потребностях друзей и близких.

В мире существует множество книг. Одни читаю и зачитываются ими, другие пылятся на полках или в чуланах, дожидаясь своего часа, который может и не наступить. Часто, прочитав книгу, тяжело подобрать слова, потому что книга-шедевр, или наоборот – отстой. Есть еще категория книг, которая вызывает смешанные чувства. Вроде есть высказывание, заставляющее остановиться, подумать, согласиться или возразить.

Как и дети, люди прошлого всегда кажутся нам наивными – во всем, от костюмов и причесок, до образа мышления и чувствования.

Эта фраза дала моему мозгу нагрузку. Об этом можно говорит часами, но все равно правда будет у того поколения в какую эпоху оно жило.

Женщины не перестанут рожать.

Если посмотреть на это через призму современных методик и способов: ЭКО, суррогатное материнство, клонирование, то не за горами детей будут содержать в инкубаторе и потом отдавать счастливым родителям. Сколько еще времени это высказывание будет уместно, покажут новые технологии и отношение женщин к деторождению.
Вроде и драматизм присутствует. Красавица Олена Довган и небольшой партизанский отряд предал человек, от которого Олена ждала ребенка. Все они пали под автоматные очереди.
Вроде и сюжет интересный. Молодая журналистка собирается сделать фильм об Олене Довган, - участнице послевоенного украинского подполья. У Дарины начинаются проблемы на работе, но благодаря своей задумке она находит любовь, кровными узами связанного с Оленой Довган. Им начинает сниться прошлое восполняющее неизвестные пробелы из жизни Олены.
Но есть в этой книге, что-то отталкивающее, не позволяющее увидеть чего-то большего. Второй месяц подряд СССР со всей ее подноготней мозгу тяжело дается. Возможно проблема не в этом. До конца я еще не разобралась.

Мамочка моя, чего же так больно? Чего же глаза такие мокрые? Чего же дышать так тяжело? Заболела, может, температура, грипп? Да нет, книгу прочла. Красивую и очень сильную книгу.
Колоритная история о жизни села. Яркая такая, живая, настоящая. Казалось, что на историческую родину вернулась, но куда-то за пару десятков лет до своего рождения, а еще язык немного отличается, но какая разница, если уж люди одинаковые, если уж война, Сталин, коммунизм, колхозы - все это общее прошлое. Но в центре этой истории все же не кошмары нашего прошлого, а судьба маленького человека, главная здесь - девушка Маруся, безумно красивая, гордая, нагловатая. А еще парнишка Степка, невзрачный такой, с жутким детством мальчишка. А еще Лёшка - первый парень на селе, красавиц, умник, ну прямо будущий председатель! А еще Татьянка - забитая из-за своего внешнего недостатка девушка, библиотекарша, хорошая такая, но вот только судьба ей жизнь тяжелую готовит. Да что там говорить - всем четверым готовит, а еще их родственникам и соседям. А все из-за чего? Из-за любви на всю жизни, из-за страсти дикой, из-за гордости, из-за этого гребанного негласного закона о том, что всем жениться надо, а то как-то некрасиво это, не по-людски. И вот ты читаешь, думаешь о том, что как жизнь несправедлива, как тяжело жить людям, а ведь еще не знаешь, что тебя ждет впереди. И вроде на секундочку отвлечешься на шутку какую, на сарказм чей-нибудь, а гирьки на сердце никуда не уходят. И финал, какой же красивый и правильный финал!
Плохо мне после этой книги, но это, наверное, хорошо, ведь не каждый роман такой отклик оставит. И не знаю, возможно, перепишу этот отзыв через пару дней, как уляжется все внутри, но пока вышло как-то так...

Я вже знаю, куди поїде ця гарна і трохи сумна казка. Туди, де ії оцінять (надіюсь) по-справжньому. Вона так повчальна, така життєва, і така дитяча.
Я з подібних книг вже виросла. Це саме той випадок, коли книга для дітей і тільки для дітей. Дорослим тут робити нема що. Хоча асоціацій багато.

Гарбузові оладки по п'ятницях, суп з тогож таки гарбуза, рибні котлетки,- хіба їх можуть замінити якісь там продукти в тюбиках з додаваннням ароматизаторів? Ніколи і нізащо!
А хіба нормальна людина буде боятися снігу? Білого і чистого, з якого можна ліпити сніговика, бавитися в сніжки і ще багато різних забав.
А жити в Медовому місті і не знати смаку меду? Та то ж чистий абсурд!

Абсурд, чи ні, та на думки наводить ця книга зовсім не дитячі. Читати дорослим, чи ні- вирішувати вам. А діткам дуже рекомендую.

Перевод.

Я уже знаю, куда поедет эта хорошая и немного грустная сказка. Туда, где её оценят (надеюсь) по-настоящему. Она такая поучительная, такая жизненная, и такая детская.
Я из подобных книг уже выросла. Это именно тот случай, когда книга для детей и только для детей. Взрослым здесь делать нечего. Хотя ассоциаций много.

Тыквенные оладьи по пятницам, суп из той тыквы, рыбные котлетки, - разве их могут заменить какие-то там продукты в тюбиках с добавлением ароматизаторов? Никогда и ни за что!
А разве нормальный человек будет бояться снега? Белого и чистого, из которого можно лепить снеговика, играть в снежки и еще много разных забав.
А жить в Медовом городе и не знать вкуса меда? Но это же чистый абсурд!

Абсурд, или нет, но на мысли эта книга наводит вовсе не детские. Читать взрослым, или нет- решать вам. А деткам очень рекомендую.

Вот как же я люблю так. Когда встречаешь совершенно неизвестную для себя книгу. Вообще вот ничего и ни от кого о ней не слышала. И неожиданно она проникает в самую душу и просто парализует тебя на какой-то миг. Прочитав пролог, я, честно признаться испугалась, что взялась за это творение. О ужас решила я! А потом... А потом началась сама жизнь. Самобытный язык, может быть и тривиальный сюжет, но! О боже! Это настолько страстная, искренняя, настоящая история, что просто нет слов, настолько одолевают эмоции! История дышит и ты чувствуешь ее дыхание каждой порой. Так писать о любви умеют редкие писатели. Никакой сентиментальности, сопливости, розового антуража и прочей банальной прелести... А вот любовь без прикрас. Отношения такие как они есть. Люди и характеры вот такие и не иначе. Не причесанные, не выглаженные... Шероховатые и агрессивные... Со всеми своими достоинствами и недостатками. Без прикрас... И при этом о самом возвышенном в нашей жизни. Именно о той любви, которая дарит счастье и окрашивает жизнь в яркие тона. Пусть только и ночью.

Це було просто таїнство. Насолода від книги. Від того, що за вікном ллє дощ, а я в теплому домі читаю книжку, якою (уперше за скільки часу!) можна дихати, тішитись дотиком до палітурки. Та й це - не все. Це було просто 100-% попадання у мій вік, бо ж це я закінчувала школу в 2001-2004 рр., виростала на тих самих піснях, у тій самій атмосфері, з тими самими настроями. Тільки в мене свого часу забракло сміливості й підтримки батьків, щоб розгорнути крила на повну силу.
На мене просто напала ностальгія.
Я не просто читала рядки з пісень - вони лунали всередині мене.
Я не байдуже читала рядки віршів, бо ж саме вони - мої улюблені.
Я теж колись мріяла про цю саму Касталію, але називала її інакше.
Я ще знаю, як це - боятися, що пільговики й "проплачені" (чи навіть проплачені пільговики) позбавлять тебе можливості вчитися у виші (тоді це ще були вузи). Я навіть працювала в приймальних комісіях і знаю, як люди купували собі страшні діагнози і давали хабарі, а ще - як тоді вступали до універів доньки ректорів.
Це моя однокласниця мала точно такий самий бузковий брючний костюм у 9 класі, як Ліля.
І це ми з подругами знали голоси хлопців не з мобільних (бо їх ще майже не було), а з того, як вони лунали у шкільних коридорах та в слухавках телефонів, коли ти наважувалася зателефонувати, наче справжній хуліган.
А перші студенстські місяці, ця школа життя в гуртожитках, де залишена на плиті їжа буде доготована (а може, навіть і з’їдена!).
Головне, що мене зачепило, - навіть не те, ЩО було написано в цій книзі, а те, ЯК. Бо це справді щиро й правдиво до сліз. І не просто як хронометраж подій, а з особистісним його аналізом. Справді як у щоденнику, бо, навіть маючи гарних подруг, завжди залишаєш щось сокровенне для себе. І хоч би з самою собою потребуєш бути чесною.
Мені здається, ця книга має дуже сподобатися й сучасним підліткам, які відчувають ті ж проблеми, стоять перед тими ж викликами. Тим більше, що всі незрозумілі поняття розтлумачені (хоч я спочатку обурювалася, нащо пояснювати, хто такий Висоцький і що таке брейк-данс). Принаймні, своїй дочці я обов’язково дам прочитати цей роман через кілька років.

Надо написать рецензию по залам, думала я. Надо разбить отзыв на части и сымитировать кино, думала я. Надо выдать такой же поток мыслей, как у автора, размышляла я, в попытках изобразить тут креатив и шоп красиво. Но нет, не хочу, не буду, не стоит оно того. Хочется сказать тут максимально серьезно и без улыбок, обойдя острые подводные камни и никого не обидев.

Никого не обидев? Да меня снесло потоком сознания, льющимся со страниц бурным водопадом, и совсем не чистой водой, бьющей из горных минеральных источников, а грязной городской канализацией, к которой я не хочу - и никогда не хотела - иметь отношения. Трудно тут оставаться в стороне, отряхивая плечо белого пальто, на которое попала капля. Нет, здесь с головой захлестнуло, и белое уже совсем не белое, запачкали мне мой наряд.

Речь не о том, что я после чтения поменяла свою точку зрения, что-то осознала, изменила в себе, переобулась и пальто в химчистку отправила. Речь о том, что я лишь больше убедилась, что каждое новое поколение кроит историю - прошлое, настоящее, будущее - под себя. Видит лишь то, что хочет само видеть, а у каждого своя правда, свое зеркало бытия, розовые очки и архивы, в которых предки так же кроили происходящее под себя, для себя. Бывший кэгэбэшник, нынешний эсбэушник, потомственный сотрудник спецслужб, коренной уроженец Львова, или же жиденок, принявший еврейскую масть вместе с национальной принадлежностью, отпрыск двойного агента, и им же по жизни и будет - в крови такое, в крови или воспитании?

Если закрыть глаза на эпоху, на войну, на историю, то как семейная сага - книга действительно впечатляет. Множество родственных линий, связывающих людей сквозь прошедший век, неутомимо сплетающих свою несостоявшуюся любовь, прервавшиеся жизни, воплощенные в потомках. Однако и тут сквозь приоткрытую форточку доносится запах вторичности, повторов, теней и отражений. Где-то я это уже видела, где же я это слышала... Где-то в прошлой жизни, когда еще смотрела по малолетству российские штампованные сериалы по второму каналу, сидя на полу, рядом с маминой ногой, удивляясь, что так бывает в жизни (дурочка, дурочка). Или в другом исполнении, более изящном, зачитываясь до шести утра историей о желтой канарейке, пока организм не брал свое, силой и руганью уже гася свет в сознании до полудня. Тогда тоже в моем воображении ниточки, хрупкие и тонкие, тянулись сквозь время к своей цели, связывая предков и потомков незримой связью, неизменно воплощая несостоявшиеся любови - рано или поздно.

После первого же зала, первой части повествования, чувствуется лютая передозировка этим потоком сознания, сплошным текстом, усталость от предложений по странице, полторы, две, нагромождения метафор, эпитетов, метонимий и прочих тропов, риторических фигур, синекдохов и оборотов. Полбалла, честные полбалла в своей оценке я выделила только потому, что это было красиво, да, изобразительно. Но слишком много, после такого разговаривать не хочется, пока это внутри плещется; ощущение, что откроешь рот для простой фразы, а из тебя это вывернется, недопереваренное, на собеседника, затопив его одним лишь предложением - большим, длинным, насыщенным, тяжелым.

Приноровившись к этому потоку, научившись в остальных залах лавировать между словами и кусками фраз так, чтобы не поглощать их по читательской привычке, а отскакивать вовремя, пока они сами тебя не поглотили, зеркалить вовне, успевая при этом уловить суть и смысл, тогда я дошла до мужской части, до третьего зала, где вступает со своей речью Адриан. И тут меня пробило еще раз - не верю! Эта манера речи была её, не его, я еще могла бы принять, что одна так думает, мыслит, говорит, но не все герои сразу! Единственно, где я верила мужчине - диктофонная запись, отдельно выделенная, с предупреждением, выходными данными, частота дискретизации, качество звука, размер файла - 0 кб. И как сразу не заметить было?.. Ноль.

Документалистские вставки, призванные зацепить читателя, удержать его интерес да привязать книгу ко времени, лишь гасят интерес мой, как читателя - не хочу, не буду воспринимать эту историю, как мою, как историю моей страны и народа, как историю соседей и братьев. Меня не цепляет история чекиста Высоцкого, он мне интересен, как поэт и музыкант.

Присутствует в книге и эротизм, пронизывающий повествование, сексуальная подоплека и сам половой акт, появляющийся то там, то тут - не всегда к месту, не всегда в тему. А где-то даже нелепые эвфемизмы - щель, стержень, бороздка... Еще больше отваживает от происходящего, не хочется иметь ничего общего с таким описанием, совсем не так это должно быть... А с тем, с кем должно, с кем судьбой предопределено - красиво, поэтично, чувственно. Бесконечный секс на протяжении всей ночи, пока пара видит один сон на двоих, надпись на сигаретной пачке, багровые полоски.

Не хочу писать про моральную составляющую, про выбор каждого персонажа, верность себе, о философии происходящего. Всегда ощущаю себя в такие моменты лектором перед скучающей аудиторией - ну что ты тут прописные истины глаголешь, мы вообще кушать хотим, и так все знаем, отпусти на перемену... Скажу лишь, что книга сильная - но не моя. Не моя это боль, не моя война - эта, великая, уже отгремела, и руины все разобрали по кирпичам, и уже отстроили новый дворец "Украина", и уже нашлись те, кто рушат его вновь. Я не хочу быть в их рядах.

А еще я не люблю писать про себя, вставляя местоимения "я", проецируя на свое восприятие, пытаюсь быть объективной. Но здесь - серьезно говорю, про себя говорю. Без улыбок.

Это и есть настоящая иголка в стоге сена. Ты можешь искать её часами/днями/месяцами/годами и не найти. А однажды придешь босиком и укольнет она тебя, да так нещадно, что и вдохнуть больно будет. Ничего координально выдающегося в ней нет, обычная игла с широким ушком, тьфу ты, я же про книгу. В общем, простая книга с незамысловатым сюжетом. На что-то гениальное не претендует. Только вот отчего-то трогает за душу и волнует сердце.

Маруся, Маруся, что же ты наделала? Отчего тебе не жилось спокойно? Первая красавица на селе, замуж вышла за достойного, умного и симпотичного Лешку. Он же души в тебе не чаял, на руках бы всю жизнь носил, да подарками одаривал. Так не мил оказался. Всё Степка захаживает по ночам. Но и с ним почему-то открыто не захотела быть, засмеют ведь все - рыжий, в очках, совсем нескладный какой-то. Не любила, но и отпускать не захотела. Сама сосватала ему Татьянку. Ну а что, удобно. Горбоносая, внешность совсем не идеальная, авось и не влюбится в неё. Сама же говорила ему "Люби". Вот он и любил дурачок, всю жизнь любил. Ни себе, ни людям, что называется...

Мне было жаль только мальчишку. Умер Юрка за просто так. А ещё это намысто проклятое всю жизнь возле Маруси алым пламенем горит. Конечно слабо верится в его проклятие или что-то подобное, ну а вдруг... Не просто так оно вплетено в сюжет.

А была ли любовь во всей этой истории? Со стороны Маруси, как мне кажется, нет. Единственного, кого она любила, это себя. А мужчины - это так, потешить своё самолюбие. Муж для красоты и важности, а немец для физических потребностей и доказать самой себе, что её любят, несмотря ни на что. Особой любви или заботы к сыну я тоже не заметила, да и по матери она стала горевать лишь после её смерти.

Ось, ось он мій улюблений Павлюк. Мала дуже високі очікування щодо саме цієї книги автора, і вони справдились. Бо я люблю космічну фантастику і не можу не радіти таким авторам та таким творам як Ілларіон Павлюк і його "Танець недоумка".
Головний герой трохи нитик (не трохи): втративши роботу, ніяк не може знайти нову, а житло в Києві і в майбутньому дуже дороге, сім'ю треба забезпечувати якось, а ще у Гіля є потаємний страх - спадкова хвороба, що вже спіткала його батька та дідуся, і чи захворіє сам Гілей - 50/50. Але наш герой самотужки намагається впоратися зі своїм кошмаром перетворитися на овоч і нікому, навіть дружині, не сказав про аномальний білок у своїй ДНК, тим самим наразивши і доньку на небезбеку можливої майбутньої хвороби. Тому коли Гіля запрошують до пристижного Корпусу конкістадорів з метою відправки на дуже далеку планету разом із сім'єю, він погоджується, в надії тим самим забезпечити рідних в разі прогресування хвороби.
Сказати по правді, я трошки притомилась від стрімкості оповіді, від біганини та стрілянини на майже 700 сторінках. Книга дуже кіношна, залюбки б глянула такий серіальчик. (Ілларіоне, підморгую* як щодо після перемоги замутити кіно?)). Я в захваті від інопланетної форми життя, від суничної квітки і грибочків. Деякі моменти передбачувані, але вони не зіпсували загального враження. Навіть ці враження не зіпсувала схожість Гіля з героєм попередньої прочитанної мною у автора книги "Я бачу, вас цікавить пітьма": обидва чоловіки з військовим досвідом, наразі трохи не у справ, відчувають себе непотрібними, з жінками - біда, а за маленьку дівчинку здатні перевернути гори, заводи, інші планети і кокони.
Чому? - бо мараму.
Плесь-плесь.

Шановний Ілларіоне, Шива все ж таки хлопчик, якщо що. О_о

Чесно кажучи, від розрекламованої книги Лесі Ворониної очікувала чогось більшого. Здалося, що занадто примітивно, адже динамізм твору тримається саме на тому, що хтось-кудись-чомусь біжить. Така собі пригодницька книга з елементами фантастики. Причому у другій історії (бо у книжці ж одразу дві повісті - Леся Воронина - Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9 та Леся Воронина - Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда ) занадто багато повторів того, що вже було в попередній серії книзі. Мабуть, для тих, что не читав першої книги серії.
Однак у книзі є чимало того, що сподобалося. Насамперед, пізнавальний елемент. Дитина так чи інак дізнається, що таке "Запорожець", хто такий Анубіс, Гор та вся їхня команда (і не тільки).
Далі - виховний аспект. Ну там всяке "що таке гарно і що таке погано". І про важливість дружби.
І нарешті - книга написана цікаво для дітей. У тому я переконалася, адже читала з дочкою. А це головне, хоч би як ми, дорослі, не оцінювали книгу.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Честно говоря, от разрекламированной книги Леси Ворониной ожидала чего-то большего. Показалось, что слишком примитивно, ведь динамизм произведения держится именно на том, что кто-то-куда-то-зачем-то бежит. Такая приключенческая книга с элементами фантастики. Причем во второй истории (ведь в книге же сразу две повести - Леся Воронина - Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9 и Леся Воронина - Таємне Товариство Брехунів, або Пастка для синьоморда ) слишком много повторов того, что уже было в предыдущей серии книге. Видимо, для тех, что не читал первой книги серии.
Однако в книге есть немало того, что понравилось. Прежде всего, познавательный элемент. Ребенок так или иначе узнает, что такое "Запорожец", кто такой Анубис, Гор и вся их команда (и не только).
Дальше - воспитательный аспект. Ну там всякое "что такое хорошо и что такое плохо". И о важности дружбы.
И наконец - книга написана интересно для детей. В том я убедилась, ведь читала с дочерью. А это главное, как бы мы, взрослые, ни оценивали книгу.

Дуже особлива історія. На мою думку, авторка створила дещо цілком особливе для української літератури. Принаймні, вона оригінально подає життєву історію-біографію дівчини, яка просто хотіла добра. Здається, нашій героїні зовсім не комфортно, коли поряд із нею немає тих, кого треба рятувати. І вона намагається всіх урятувати й обігріти: безпритульних (людей і собак), покалічених духовно та фізично homo sapiens. Навіть зовсім несимпатичну й нечутливу до чужого болю чиновницю Лєна теж жаліє, бо вона скалічіла.
Картини, які вимальовує у романі Таня Малярчук, почасти здаються нереальними, але, коли придивитися пильніше, виявляється, що то ж про наш базар, і про наших можновладців, і про наших геніїв-бізнесменів. Просто таке і є наше абсурдне життя. Але є багато романтиків (їх ще називають диваками і ще по-всякому), які намагаються щось змінити. Я сама з таких)))

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Очень особая история. По моему мнению, автор создала нечто совершенно особенное для украинской литературы. По крайней мере, она оригинально подает жизненную историю-биографию девушки, которая просто хотела добра. Кажется, нашей героине совсем не комфортно, когда рядом с ней нет тех, кого надо спасать. И она пытается всех спасти и обогреть: беспризорных (людей и собак), покалеченных духовно и физически homo sapiens. Даже совсем несимпатичную и нечувствительную к чужой боли чиновницу Лена тоже жалеет, потому что она в некотором роде тоже калека.
Картины, которые вірисовівает в романе Таня Малярчук, отчасти кажутся нереальными, но, если присмотреться внимательнее, оказывается, что это же о нашем базаре, и о наших чиновников, и о наших гениях-бизнесменах. Просто такова и наша абсурдная жизнь. Но есть много романтиков (их еще называют чудаками и еще по-всякому), которые пытаются что-то изменить. Я сама из таких)))

Ця книга видається мені містком із дорослого у дитяче життя. Бо саме завдяки таким книгам дорослі можуть зрозуміти, що тривожить і що примушує радіти дітей.
Ця книга дуже особлива через ті теми, які порушує у ній автор: безпритульні діти, діти з особливими потребами, інтернатні діти, самотні діти. Усе це болить, мабуть, багатьом дорослим. Проте Андрій Бачинський змушує нас подивитися на нас самих - тих, хто, давши дитині-жебраку дві гривні, уже через секунду повертається у свій комфортний світ. Бо ми не готові до того, чим живе малюк, який жебрає у електричці. Саме за цю відвертість книга отримала від мене п’ятірку.
І нехай тут немає приголомшливо красивих образів чи вражаючих сюжетних поворотів, та в книзі стільки тепла, що справді хочеться зробити щось вартісне для людей, які поруч.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Эта книга кажется мне мостиком из взрослой в детскую жизнь. Ведь именно благодаря таким книгам взрослые могут понять, что тревожит и заставляет радоваться детей.
Эта книга очень особая благодаря темам, которые поднимает в ней автор: беспризорные дети, дети с особыми потребностями, интернатные дети, одинокие дети. Все это больно, пожалуй, для многих взрослых. Однако Андрей Бачинский заставляет нас посмотреть на нас самих - тех, кто, дав ребенку-нищему две гривны, уже через секунду возвращается в свой комфортный мир. Потому что мы не готовы к тому, чем живет малыш, который нищенствует в электричке. Именно за эту откровенность книга получила от меня пятерку.
И пусть здесь нет потрясающе красивых образов или впечатляющих сюжетных поворотов, но в книге столько тепла, что действительно хочется сделать что-то стоящее для людей, которые рядом.

Той щасливий випадок, коли діти справді талановиті, а не користуються з того, що знамениті їхні батьки.
Книга і справді цікава та доволі незвична як для української літератури. Автор не виїжджає на брендах і трендах, а пише історію служниці та її пані, яких змалку виховували в однакових умовах, та потім одна стала господинею дому, а інша - куховаркою, прибиральницею, утиральнецею сліз і шмарколь.
Зізнаюсь, спочатку було враження, що йдеться про не зовсім традиційні сексуальні стосунки. Щось було в цьому мимоволі сказаному Аделиним чоловіком та підслуханому читачем про те, що Стефа спить в одному ліжку з господарями. І авторка все водить нас за ніс, історію ж бо розповідає Стефанія. Вона ж ображається за нереалізоване подружнє життя, повсякчас примушує сковтувати слиню оповідками про смаколики, говорить про любов до неї Аделиного батька.
Людина живе у світі ілюзій, і недарма розповідь весь час обертається навколо шевальє Торна, його шоу. Справді, людина вірить у те, в що хоче вірити.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Тот счастливый случай, когда дети действительно талантливые, а не пользуются тем, что знамениты их родители.
Книга действительно интересная и довольно необычная для украинской литературы. Автор не выезжает на брендах и трендах, а пишет историю служанки и ее госпожи, которых с детства воспитывали в одинаковых условиях, и затем одна стала хозяйкой дома, а другая - кухаркой, уборщицей, доверенной особой, вытирающей слезы и сопли.
Признаюсь, сначала было впечатление, что речь идет о не совсем традиционных сексуальных отношениях. Что-то было в этом невольно сказанном Аделиным мужем и подслушанном читателем о том, что Стефа спит в одной постели с хозяевами. И автор все водит нас за нос, историю-то рассказывает Стефания. Она обижается за нереализованную супружескую жизнь, постоянно заставляет глотать слюнки, рассказывая о вкусностях, говорит о любви к ней старого хозяина.
Человек живет в мире иллюзий, и недаром рассказ все время вращается вокруг шевалье Торна, его шоу. Действительно, человек верит в то, во что хочет верить.

Надзвичайна книга, дуже атмосферна, проникнута духом Галичини, Кракідалів. Я навіть уявляю гомін та запахи вуличок Львова у першій половині ХХ сторіччя. Дуже вдячна і Винничуку й іншим автором, які на сторінках своїх книжок дарують нам цей втрачений світ. Й хоч так пересічному українцю вдасться зануритися у той Вавілон, де поляки, українці, євреї (жиди), німці, вірмени, мадяри жили разом, спілкувалися, веселилися та сварилися, але разом поставали захищаючи місто.
Чого тільки вартий словничок у кінці книги, й хоч деякі слова вже знайомі, а деякі навіть чула від друзів, але з задоволенням перечитала його декілька раз: цереґелі, фіґлі, шляки, ці'ручки, спадохрон, рурочки, парівки, меценас, майтки, кампа, кнайпа, книдлі, гальба, вчворяти, бенькрат, варґа, фуньо. Може десь колись і вдасться їх застосувати.
Спочатку напишу про сьогоднішню лінію. Вона мені менше сподобалась ніж історична. Й ладна була за неї навіть знизити оцінку, але ж магічний реалізм усієї книги перевісив.
Є такий собі вчений муж, з тих хто живе наукою, й для сімейного життя не пристосований - Ярош. Вивчає він забуту арканумську мову, й навіть йому вдається розшифрувати її, та скласти абетку і словник. Але все ж таки він чоловік і тому біля нього крутиться багато жінок у різний час. Замолоду обзавівся навіть синочком. Начеб-то все не погано. Тільки от навіщо приплели СБУ (КГБ). Тим паче те що існує на сьогодні. От не повірила я цій лінії, начебто стоять на захисті державних інтересів, і обергіають народ від втраченої та перекрученої історії. Гадаю львів'яни знають та пам'ятають воєнні роки. Й самі нехочуть згадавати той ганебний і страшний час для міста. У кожного народу (крім избранных) є сторінки історії за які соромно і які воліли б забути. Так що не треба їм допомогати, а хто допитливий той сам знайде стежку якою прийде до істини.
У той же час живе старенький однорукий скрипаль - Йосип. Багато учнів він випустив у світ, але знаходиться в пошуку того хто ради музики принесе усе в жертву.
Довго думала навіщо автор історичну частину наповнив містикою, не тільки щодо рукописів та манускриптів, але й щодо побуту, а тепер зрозуміла, щоб не було так страшно читати про той час. Щоб про працю в бібліотеці та в похоронному бюру ми читали та реготали, тоді не буде занадто тяжкого осаду коли будемо читати про про перший арешт Ореста, про Янівський концтабір, про єврейське гетто, про допити НКВДистів.
Отримала неймовірний кайф, коли читала про опис приходу радянської влади до міста у 1939 році. Кайф, тому що прочитала правду про той час, правду про те звідки у деяких офіцерів з'явилося багатство, правду про те чому ж вони так ненавидять Галичину

...то якісь монголи. Усе чого не розуміють, - нищать.

Скільки я разів промовляла цю фразу за останні роки. Ну чому деякі люди не намагаються зрозуміти своїх оппонентів, а не розуміючи просто фізично їх знищують.
А об'єнало ці дві лінії Танґо смерті, яке чули ті що йшли на страту в Яневському канцтаборі, ті що підняли заколот, але все одно загинули. Його чули й друзі українець - Орест, поляк - Ясь, німець - Вольф, та єврей - Йоська, який єдиний залишився з них у живих, щоб

А як не стане мене з тобою,
вкриють піски тіла,
стрінемось там, де маки рікою,
там, де їх тінь лягла.

Сегодня я...
...
...
...
...прочла книгу. Наверное, так. Хотя описать свершившееся так просто, так элементарно - кощунство. Потому что это было что-то трансцендентное по своей сущности, что-то, после чего впервые в жизни я не пожалела, что прочла предисловие. Ведь в нем уже было сказано, что произведение такой силы, что мурашки по коже. И это было не пустословие, не пи-ар ход, а чистая незамутненная правда.

Старик Яков дожил почти до ста лет. У него за плечами целое столетие. И столетие не самое простое для всей цивилизации. А уж для тех, кому довелось прожить его в северо-западной части Украины, на Волыни, все было еще сложнее, чем для многих и многих других. Может, не всегда тяжелее, но сложнее точно. А уж Яков и среди своих - белая ворона. И началось все в ранней юности, когда ему и 17-ти лет не было, а его любимая, делившая с ним чувства и горячие летние ночи, пообещала другому выйти за него, нося под сердцем ребенка Якова. И тогда он, сходя с ума от страсти и ревности, вышел встречать свадьбу с ружьем в руках.

Оружие ему пришлось еще не раз брать в руки и после этого. Чего-чего, а воен на веку Якова хватало. Сначала он воевал с немцами на стороне поляков, потом был у них на принудительных работах, а когда освободился - отправился снова на войну вынужденным добровольцем в составе Красной Армии, потом была жизнь в окружении друзей, объявленных врагами, и врагов, называющихся друзьями.

Но еще насыщеннее, еще болезненнее, чем жизнь общественная, была у него жизнь личная. Ведь такое количество любовных драм и страстей не каждому суждено изведать. Он любил многих. Многие любили его. Он делал детей чужим женам и признавал своими чужих детей. А еще хоронил их, что страшнее всего, что можно только представить.

Насыщенная жизнь. Болезненная. Насыщенная и болезненная книга. Всего ничего - 240 страниц. А уместилось туда столько, что неясно, как пережить это, как не захлебнуться тем, что вылилось с этого малого количества страниц в душу. Бесподобная и сильная книга.

Книга, в которой звучат голоса украинского воина и сепаратиста, беженца и переселенца, тех, кого оккупировали, и тех, кто живет в серой зоне. Здорово, что автор не встает на сторону кого-то из них, предоставляя читателю самостоятельно сделать выбор, определиться. Это книга о войне без политики, потому что главное - это люди.
Знаете, бывает, живет человек своей маленькой жизнью, которая ему значительной кажется, и ничего вокруг его не цепляет. Такой герой в этой книге - Пашка. Ходит он в свое Каруселино, водку оттуда тащит, а потом ищет, с кем выпить да чем закусить без убытка для него самого. Ему, по большому счету, что пули над головой, что солнце ясное - всюду приживется. А вот Сергеич не такой. Прикипела я к нему душой за все время, волновалась, как за родного, хотя и он, конечно, не идеален. Но - настоящий какой-то мужик получился у автора, живой. Уже одна его нежность к пчелкам чего стоит. Однако, чем дальше в лес, убеждаемся, что в мире жестокости нет ему места и все равно один путь у него - домой.
Больше всего меня тронули эти короткие смс из одного слова: "Жив?". Я, кажется, больше Сергеича ждала на них ответ.

Львів, про який пише Юрій Винничук, - це завжди дещо, а ця дивовижна книга примушує цілковито поринути у львівську атмосферу 17 ст.
Починається книга настільки реалістичною сценою, що стає моторошно. Людське життя й нині нічого не варте, а що вже говорити про 1648 рік... Тим більше життя повії. Та знаходиться той, кому це не байдуже, і вже закрутилася карусель із облич у масках (бо у всіх героїв свої маски), неймовірних подій, які, проте, надто повсякденні. Є щось у цій книзі від славнозвісного "Парфумера" , але з полюванням на відьом (хоч чорт живе собі премило серед людей і не зазнає утисків). Купа сюжетних ліній складає плетиво, у якому борсаються герої (чого вартує один тільки кат!) і сам читач.
Усе це описано такою мовою, що навіть огидне набуває особливої чарівності. Образи просто приголомшливо красиві! Це книга, яку варто прочитати.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Львов, о котором пишет Юрий Винничук, - это всегда нечто, а эта удивительная книга заставляет полностью погрузиться во львовскую атмосферу 17 в.
Начинается книга настолько реалистичной сценой, что становится жутко. Человеческая жизнь и сейчас ничего не стоит, а что уж говорить о 1648... Тем более жизнь проститутки. Но находится тот, кому это не безразлично, и уже закрутилась карусель из лиц в масках (ведь у всех героев свои маски), невероятных событий, которые, однако, слишком обыденны. Есть что-то в этой книге от знаменитого "Парфюмера" , но с охотой на ведьм (хотя черт живет себе премило среди людей и его не притесняют). Куча сюжетных линий составляет плетение, в котором барахтаются герои (чего стоит один только палач!) И сам читатель.
Все это описано таким языком, что даже отвратительное приобретает особое очарование. Образы просто потрясающе красивые! Это книга, которую стоит прочитать.

«Старий триповерховий будинок на Клепарівській зберігав ще свої довоєнні запахи, які цупко в’їлися в облуплений тиньк, у порепані підвіконня і рами, рипучі сходи, які на кожен крок відгукувалися жалібним стогоном, — о, вони стільки бачили на своєму віку, їх топтали німецькі солдати, шукаючи євреїв, їх топтали чекісти, вистежуючи підпілля, а потім під цівками автоматів і ті, і тамті виводили когось на страту, і сходи співчутливо стогнали, і схлипували, і кашляли, а шиби ще довго тримали в собі каламутні відображення зниклих людей, їхні налякані обличчя, їхні нажахані очі, весь ‘їхній розпач, і страх, і лють, і непримиренність, а на стінах ще довго відцвітали відбитки пальців»

Кожне місто має свою історію, але Львів — то дуже своєрідне, вічно оповите легендами, розповідями, казками, місто. В ньому особлива культура, менталітет, побувавши там, обов’язково привезеш в свою — зовсім іншу українську місцину — унікальну, чарівну львівську атмосферу, говірку, запах кави та смак шоколаду… Принаймні так я собі уявляю першу подорож у Львів, а поки що подорожую вузенькими, закладеними бруківкою вуличками в книжках. Історія Винниченка найкраще підходить для мандрівки, бо захоплює і відносить прямісінько на околиці сучасного і давнішого Львову кінця тридцятих років. Кав’ярні, фризієри, цукерні, крамнички, ринок Кракідали (який немає нічого спільного з крокодилами) — все це вирує-вирує-вирує і підхоплює!

Четверо хлопців різної національності, але одної долі. Їхня дружба охоплює певну героїчну фантазію про порятунок одного з батьків, що загинули героїчною смертю в часи, коли патріотизм був непокорою перед черговими загарбниками. Кожен з них домалював цю історію, зробивши смерть втечею порятунком, помстою… Але інколи навіть смерть може бути красивою, і ,як би це не звучало, а достойною життя. Смерть під “Танго…” — особливу мелодію в’язнів концентраційного табору, яку треба заграти і почути в момент кінця життя, — це не просто варіант романтичного відходу (скільки таких налічує історія!), це потреба, магія, коловорот, продовження життя…

Вчений Ярош, його життя заковане в дослідження Арканумської культури. Бродячи серед давнини, він повсякчас наштовхується на підказки, які ведуть до одного і того ж шляху — шляху зіткнення двох сюжетів, які спочатку здаються геть далекими.

«Вечорами він читав рукопис, а весь наступний день ходив під враженням від прочитаного. Львів поставав перед ним у зовсім новому світлі, невідомому і казковому, тепер, гуляючи тими вулицями, про які була мова в рукописі, він зупинявся і уважно роззирався, намагаючись упізнати щось із того, про що довідався.»

Казковий, легендарний і містичний роман Юрія Винничука. Складно не написати зайвого, не заспойлерити головну таємницю, тому я краще буду лаконічною. Читайте! Не дуже залюблені мною жанри історичного роману та магічного реалізму тут стають доречними і не напружують. Можна сміливо читати, відвідувати легендарний Львів. Історія про народ, про людей, проста, сучасна, сповнена українським, львівським, колоритом і гумором, часом нагадувала твори класичної програми типу “Кайдашева сім’я”, а все ж дуже сучасна. Про те, якою значущістю володіє кожна подія нашого життя і про те, що все в історії повертається, прийде час, люди згадають, відстоять своє, а винуватцям доведеться відповідати за всіх тих, кого вони відправляли танцювати, відчувати “Танго смерті”.

— Що змусило вас вивчати мертву мову? — запитала вона.
— Безсмертя. Адже воно матеріалізується у словах, слово має магічну силу.

Перевод на русский язык

«Старый трехэтажный дом на Клепаровской еще сохранял свои довоенные запахи, которые плотно въелись в облупленную штукатурку, в потрескавшиеся подоконник и рамы, скрипучие лестницы, которые на каждый шаг отзывались жалобным стоном, - о, они столько видели на своем веку их топтали немецкие солдаты в поисках евреев, их топтали чекисты, выслеживая подполья, а затем под струйками автоматов и те, и тамтамы выводили кого-то на казнь, лестница сочувственно стонала, и всхлипывала, и кашляла, а стекла еще долго держали в себе мутные отражения пропавших людей, их испуганные лица, испуганные глаза, все их отчаяние, и страх, и гнев, и непримиримость, а на стенах еще долго отцветали отпечатки пальцев»

Каждый город имеет свою историю, но Львов - это очень своеобразный вечно окутанный легендами, рассказами, сказками, город. В нем особая культура, менталитет, побывав там, обязательно привезешь в свою - совсем другую украинскую местность - уникальную, волшебную львовскую атмосферу, диалект, запах кофе и вкус шоколада... По крайней мере так я себе представляю первое путешествие во Львов, а пока путешествую узкими, заложенными бруковкой улочками, в книгах. История Винниченко лучше всего подходит для путешествия, очень захватывает и уносит прямо на окраины современного и давнего Львова конца тридцатых годов. Повествование, наполненное сначала не всегда понятными словами бурлит-кипит-бурлит и подхватывает!

Четверо ребят разных национальностей, но одной судьбы. Их дружба охватывает определенную героическую фантазию о спасении одного из отцов, погибших героической смертью во времена, когда патриотизм был неповиновением перед очередными захватчиками. Каждый из них дорисовал эту историю, сделав смерть бегством спасением, местью... Но иногда даже смерть может быть красивой, и, как бы это не звучало, а достойной жизни. Смерть под "Танго …” - особую мелодию узников концентрационного лагеря, которую надо сыграть и услышать в момент конца жизни, - это не просто вариант романтического ухода (сколько таких насчитывает история!), Это потребность, магия, возвращение, продление жизни...

Ученый Ярош, его жизнь закована в исследования Арканумской культуры. Бродя среди давности, он постоянно наталкивается на подсказки, которые ведут к одному и тому же пути - пути сплетения двух сюжетов, которые сначала кажутся совершенно чуждыми.

«По вечерам он читал рукопись, а весь следующий день ходил под впечатлением от прочитанного. Львов представал перед ним в совершенно новом свете, неизвестном и сказочном, теперь, гуляя теми улицами, о которых шла речь в рукописи, он останавливался и внимательно оглядывался, пытаясь узнать что-то из того, о чем узнал. »

Сказочный, легендарный и мистический роман Юрия Винничука. Сложно не написать лишнего, не заспойлерить главную тайну, поэтому я лучше буду лаконичной. Читайте! Не очень излюбленные мной жанры исторического романа и магического реализма здесь становятся уместными и не напрягают. Можно читать, посещать легендарный Львов. История о народе, о людях, простая, современная, полная украинским, львовским, колоритом и юмором, порой напоминала произведения классической программы типа "Кайдашева семья", а все же очень современная. О том, каким значением обладает каждое событие нашей жизни и о том, что все в истории возвращается, придет время, люди вспомнят, отстоят свое, а виновникам придется отвечать за всех, кого они отправляли танцевать "Танго смерти".

- Что заставило вас изучать мертвый язык? - Спросила она.
- Бессмертие. Ведь оно материализуется в словах, а слово имеет магическую силу.

Пане Володимире вкотре вельми дзенькую за ваші книги, за вашу говірку. Звідкіля ви черпаєте свої сюжети. Мабуть з розповідей батьків та знайомих. Одна за моїх прабабці прожила 98 років, була ровесницею ХХ сторіччя. І її життя були наповнене і просякнуте подіями минулого віку. Для багатьох країн ХХ століття стало переламним в їх історичному розвитку. Але стільки всього скільки пережив багатостражданний народ України, мабуть не пережила не одна нація. Скільки війн прокотилося її землі, чоботи скількох армій топтали її квітучу і родючу землю, скількох людей було вбито, зтерто з лиця землі, скількох було знищено в концтаборах фашистів та в бараках Сибіру совєтів.
Перед нами розгортається доля одного чоловіка з невеличкого полісько-волинського села. Вся його життя від першого кохання і до майже сторічного ювілею. Багато чого було в його житті, у більшості горе. Втрачене перше кохання. Саме страшне кажуть люди, то ховати своїх дітей. А коли чиясь рука відбирає одночасно і дітей і кохану дружину. Як не зійти з глузду, а допомогти тим що залишились. Як дивитись у вічі тим хто згубив життя, жити разом з ними. Як можна й на далі відноситись до людей відкрито.
Мені з кожним опіком на серці стає все важче і важче довіряти людям, і не тільки незнайомим. Часто тих кого давно знаєш наносять глибші рани. А Яків міг, мо' тому, що прийшов час мудрості, а мо' тому що не боявся втратити, бо втратив вже більше.
Чи можемо ми засуджувати його за деякі вчинки, не знаю. Дуже багато спірних питань і рішень приходиться приймати кожному в своєму житті. На його руках є кров винних чи невинних. Але ж кров його дружини та дітей теж на чиїхось руках. Іноді задаю собі питання, чому люди після війни стали так сильно пити. Можливо тому, що в оковитій намагаються забути жахіття воєнних років, ті річки крові, тіла вбитих. І саме головне вбитих не тільки на полі бої, але й підступно за наказом як ворогів народу, як жертву в ім'я чогось. Як заміноване поле, яке розміновували живими людьми… Для мене це одна за найстрашніших картин цієї книги.
Століття Якова – це історія нації показана через житті однієї людини Якова Платоновича Меха, його сім'ї, та тих хто був у його житті.

Що може гарантувати автору успіх його твору? Форма? Стиль? "Родзинки?" Спроба письменника показати себе найрозумнішим? Наявність намагань вчити інших життю? Як на мене, ні. Проте одне ключове слово таки прозвучало. Життя. Саме близькість до нього гарантує автору успіх.
Якщо ви пишете про життя - про те, що могло б статися, про те, що могли б пережити й відчути реальні люди - 75% шляху до тріумфу вами вже пройдено.
Причому, жанр тут неважливий. Усе - від мемуарів та рожевих романів до фантастики й трилерів - це те, що може бути. Те, що має право на життя. І не має значення, чи є у автора вже якійсь відзнаки, чи він тільки дебютант. Найголовніше, аби він відчував те, що читачам потрібне дзеркало життя. Або якийсь альтернативний варіант його розвитку. Таке собі віконечко в паралельний світ. Шпарина, крізь яку можна зазирнути в чуже життя й докопатися до найінтимніших подробиць - від кольору білизни до думок і почуттів.
От Наталка Сняданко майстерно створює такі шпарини у чуже життя. На жаль, мені не доводилося читати інших її книжок, тож я спиратимуся тільки на цю - "Фрау Мюллер не налаштована платити більше".
У центрі історії троє жінок - Христина, Соломія та Ева. Всіх трьох поєднує колоритний і загадковий Берлін. Дві подруги подалися туди шукати кращої долі. І от одна з них вкоротила собі віку. Через що? Що могло штовхнути молоду дівчину на такий крок?
Отут вже постає простір для подальшого фантазування, еге ж? Але причин я не розкриватиму, бо не бачу сенсу вікривати у рецензіях сюжет. Одне скажу: у Наталки Сняданко є не тільки головне розуміння "дзеркальності" літератури - ключ до успіху, як на мене, а й усі ті позитивні якості, які я перелічила на початку: стиль, "родзинки", чітка структурована форма оповіді... Я не відривалася від книжки без нагальної потреби. З кожним таким письменником я все більше насолоджуюся українським словом. Чого і вам раджу.