Записки українського самашедшого

Рассказывая о Прусте, Мамардашвили как-то использовал очень емкий образ хорошей книги как "органа", благодаря которому мы можем увидеть нечто важное, то, что есть на самом деле, впечатлиться и содрогнуться от "священного ужаса реальности". Далеко не всегда хватает сил и, в какой-то мере, отваги, читать такие книги, через которые видишь кисло-сладкую сущность реальности. С ее ужасами и красотами. Быть человеком - это, прежде всего, защищаться от реальности. Чтобы выжить. Но иногда мы немного качаем лодку, и пытаемся хоть немного побыть свободными. Например, читая такие книги, как книгу Костенко. Поддаваясь обаянию красивого языка, "глубокого" бархатного стиля, я как читатель в конечном итоге ужасаюсь - потому как проникаюсь этой картинкой и нечто о себе самом узнаю. И не только как…

З "Записками українського самашедшего" я поринув у бурхливо-чуттєвий світ подій роману-часопису видатної поетеси і блискуче дебютувавшої в ролі прозаїка Ліни Костенко. Світ, сповнений невблаганно чутливою до найменших коливань метроному буття душею автора-аналітика, невщухаючою біллю людства, сподіваннями дивом уцілілої частини свідомого українського народу на повноправне життя та пронизливо тихим відчаєм усвідомлення фатальної циклічності подій тутешнього політичного паноптикуму. Весь цей бестіарій людських діянь вмістився в романі лише завдяки унікальній композиції твору - поєднанні записок головного героя з імпресіоністські виразним тлом буденної рутини незвичайної, однак, родини.

Можна розглядати цей твір-моноліт як хроніку бід, що спіткали людство на зламі двох тисячоліть та й не…

Роман «Записки українського самашедшого» написано від імені програміста, який разом з родиною живе у Києві і впродовж твору переживає дві кризи: внутрішню, у власній родині, та зовнішню – всеукраїнську. Любить читати щоденні випуски газет і у вигляді щоденника занотовує все, що відбувається в Україні та світі в період 2000-2004 років. Причому записує він, по-моєму, все найгірше. Перші сторінок 80 давались важко. Але потім я зрозуміла, що шукати цікавої сюжетної лінії тут не треба. Роман потрібно сприймати, як особистий погляд Ліни Костенко на Україну, українців і все, що тут, у нас, відбувається. Так, досить критичний і іноді неприємний. Але і засуджувати її за це не варто. Вона – поетеса-шестидесятниця. Їм було важко, вони в свій час натерпілися. Не дивно, що те, що вона сьогодні…

Ох, как нелегко критиковать или хвалить труда отечественных авторов, какае - то не адекватная оценка выходит, ведь каждому в тайне хочется гордиться достоянием своей Родины. А по скольку украинская современная литература не внушала мне доверия никогда, и по скольку всю свою сознательную жизнь я предпочитала современных авторов, то сейчас, взяв в руки такую яко бы известную книгу, я почувствовала легкое разочарование и не понятную жалость ко всему украинскому народу в целом. В общем, надо бы изъясниться поточнее И так, повествование не общепринятое для термина "художественная литература". Если вы хотите красивого украинского языка, именно языка, литературного, эта книга не для этого была написана(хотя, казалось бы, Лина Костенко). Собственно говоря, это хроника событий, которые…

И в конце, после описания триумфа Оранжевой революции, не хватает только коды в духе Камю.

"И в самом деле, вслушиваясь в радостные клики, идущие из центра города, Риэ вспомнил, что любая радость находится под угрозой. Ибо он знал то, чего не ведала эта ликующая толпа и о чем можно прочесть в книжках, – что микроб чумы никогда не умирает, никогда не исчезает, что он может десятилетиями спать где-нибудь в завитушках мебели или в стопке белья, что он терпеливо ждет своего часа в спальне, в подвале, в чемодане, в носовых платках и в бумагах и что, возможно, придет на горе и в поучение людям такой день, когда чума пробудит крыс и пошлет их околевать на улицы счастливого города".

Хороша книга, яка викликає різні емоції, пов'язані не тільки з минулим, але і з майбутнім. Образ того, що відбулось в Україні за останні роки, насичений детальними спогадами, вирує не в щоденнику головного героя, а в його голові. Тому що від спогадів нікуди не дітись. Так само як і від самого себе. Оцінка 7 із 10. Варто почитати тим, хто хоче дізнатися про часи незалежності України в деталях, згадати те, що забули і допомогти героєві знайти себе.

Читала долго. Не на одном дыхании. Потом читала много ругательных рецензий, мол, книжка бред, сводка новостей и грузняк. Нууу... эммм... как бы это помягче. Есть книги, которые надо обдумывать, которые заставляют осознать маразм происходящего. И от таких либо хочется сбежать, либо сделать выводы и больше не допустить описанного, хотя бы в своей жизни. У меня - реакция №2. Да, читать сложно. Сложно пробираться через все эти гущи новостных лент, событий пятнадцатилетней давности. Сложно смотреть на мир с позиции абсолютно пассивного и слабого главного героя - который и не герой-то вовсе, особенно с позиции двадцатидвухлетней максималистки. Но! 1. Иногда нам стоит включать мозги, чтоб осмыслить происходящее и происходившее, трезво проанализировать, а не прочувствовать. Кто-то из писателей…

Так бывает с поэтами, которые вдруг принимаются писать прозу. Боль принимают за усталость и обвиняют в исписанности. Крик души – пытаются объяснить попыткой привлечь внимание.

«Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо чого передати.»

«Навіщо я слухаю цей балаган, навіщо читаю газети, навіщо дивлюся всю…

Дуже неочікувана для мене книжка, неочікувана своїм напруженим сумом, напруженим переживанням практично виключно негативних подій. Така собі хроніка негативу. Звичайно, якщо дивитися на світ під таким кутом то й здуріти можна.

Але, в той же час, місцями дуже і дуже романтична.

Книга, которую можно разобрать на цитаты.

Читать интересно, но присутствует много того, что я называю не патриотизмом, а выраженным национализмом. Для меня это минус. Первая прозаическая книга Костенко, которую издали... Ну что ж, надеюсь, будут еще. Почитаю с удовольствием.