Записки українського самашедшого

Таке враження, що наша улюблена поетеса вирішила познущатися з свої читачів. От і вибрала досить оригінальний спосіб: написати прозову книгу. Отже, головний герой – не герой зовсім, а невдаха, який навіть з дружиною поговорити боїться, (який же з нього герой, якщо сама авторка полінилася йому ім’я дати?), замість сюжету - хроніка подій (зписана, мабуть, з теленовин), крупна рекламна кампанія книги. І все: прихильники гребуть із магазинів примірники нового "витвору мистецтва" Костенко, а вона собі сидить і зловтішається… От коли перегорнула останню сторінку "Записок" саме так і подумала!

"Море, море зайвих слів..."

Почала читати цю книгу щойно вона вийшла у широкий продаж. Скажу відразу, що я не прихильниця сучасної української прози, але все ж поважне ставлення до Ліни Костенко підштовхнуло мене до прочитання її першої прозової книги. Відверто кажучи, я очікувала більшого. Сюжет цікавий, але все ж я вважаю, що занотовувати перелік всіх подій, які відбулися протягом деякого проміжку часу може кожен, головне мати терпіння та бажання. Тим більше, що це було суто перерахування фактів.

"Схоже, що трагедії стають буднями людства."

Книга мені здалася затягнутою, монотонною і депресивною. Головний герой не випромінює ніякої надії, він весь втомлений, сумний, закритий. Хотілося б, щоб ця книга несла в собі сильний посил, мовляв, давайте діяти! Все в наших руках, бо забагато ми…

книга, которая болит...Таких не много. И пусть говорят, что она неправдоподобна, что сложно читается...Я не спорю - быть может, что так оно и есть. Но, может быть, что только украинец, и только настоящий патриот может понять автора и разделить с ним эту боль?...

Ліна Василівна Костенко прожила довге, багате на події життя. Перші роки припали на часи голодомору, в 11 її років почалася війна, у 15 – прийшла перемога, смерть Сталіна Ліна Василівна зустріла у 23, у 31 – політ Гагарина, у 38 – вторгнення в Чехословаччину. Початок перебудови припав на її 56-й рік. Коли Україна стала незалежною, Ліні Василівні виповнилося 61 рік. Ціла епоха, якою не гріх поділитися. Але Ліна Василівна мовчала. 20 років мовчання перетворили її на мудрого сфінкса, який все бачить, все розуміє, але нічого не каже.

І ось роман. З чудернацькою назвою, яка одночасно відсилає нас до гоголівського твору і нашої суржиковатої реальності.

Власне, романом «Записки» назвати важко. В ній мало героїв і майже відсутні події. Тому я не хвилююся, що зіпсую комусь враження – все, про що…

Певно, що треба бути трохи самашедшим і трохи травмованим Україною, аби ця книги зачепила щось у душі. Щось інтимне, що жевріє десь біля серця. Так, цю книгу можна критикувати, можна говорити про неї багато. Але вона лишається хронікою нашого життя, в якому так легко втратити себе, своїх. Коли вже не витримуєш, не помічаєш вже. Ми приречені на самотність і саме тому ми маємо гуртуватися. Аби бути разом. Адже лише разом, з усією щирістю та відвертістю ми можемо дочекатися щасливого майбутнього. Того, про котре так довго мріяли. Аби жити. Бути.

Я прочитав рецензії цієї книги на сайті і, на жаль, не побачив жодної адекватної. Взагалі народ правий - книга дещо нудна, але, здається, така її задумка (крім того читається вона не так вже й важко). Тобто найголовніша частина цієї книги - останні сторінки. Вони справді захоплюючі, і варто прочитати всю книгу заради цих кількох десятків сторінок. Охочих почати читати "з кінця" розчарую - ви не зрозумієте всієї геніальності вкладеної в цей роман письменницею, не прочитавши її повністю)

Неоднозначная книга! Начиная чтение, я была, откровенно говоря, разочарована:

1) нехваткой художественных образов и приемов. Самый сильный ход - это использрование фраз-афоризмов в течение всей книги. Помимо этого язык отличался бедностью и однообразием; 2) навящевым пессимизмом. Ну очень много в произведении негатива сегодняшнего дня, причем сопутствующего с идеализированием прошлого. Я не то, чтобы я была против описания текущей ситуации... нет, но уж слишком однобоко и категорично шло убеждение читателя во всей глубине безысходности и бездны между прошлым и настоящим.

Тем не менее, главное было не останавливаться. Дальше, научившись пропускать части со сводками новостей, я смогла понять героя и начать ему сопереживать. Да, он какой-то сказочный (лично я не знаю таких людей, но могу…

Прочитав третину. Ще не вирішив, чи буду дочитувати. Надто глибоке занурення в 1999-2001 роки на першій сотні сторінок. І постійне очікування надуманного катарсису ліричного героя в зв"язку з помаранчевими подіями. Не хочеться розчаруватись в Ліні Костенко, ой не хочеться.

Раньше были рюмочки, а теперь бокалы. Раньше были мальчики, а теперь нахалы. (краткое содержание романа Лины Костенко, запечатленное в детсадовском фольклоре)

А теперь то же самое, но в прозе. В лесах Подмосковья обнаружен мальчик, воспитанный блогерами. В Гималаях снежный человек изнасиловал группу параальпинистов. Космонавт Георгий Гречко настаивает на инопланетном происхождении кукурузы. Обнаженные пупки старшеклассниц - прямая угроза Цитадели Национального Духа. На тридцать каком-то году жизни обыкновенный киевский программист с удивлением обнаружил, что мужик в стране пошел не тот. Заграница нам не поможет. Это возмутительно. Экология опасносте. На пляжах мусор. В Киевском море зафиксированы пираньи-матерщинницы. Зубастые прокуренные феминистки посягают на семейные ценности, в…

Название стопроцентно подходит к содержанию. Здесь действительно современный маразм преломляется сквозь психику обычного, хоть и обычно издерганного человека:

Інтелектуал-одиночка в умовах дикого ринку.

Типичные проявления кризиса среднего возраста:

Ми їздимо на природу, в Гідропарк, за місто, але я нікуди не можу поїхати від себе.

Настолько узнаваемые реалии:

Наслухавшись новин з радіоточки на кухні, вона починає таке щось вигукувати, хоче з кимсь поділитися, не може переварити цей інформаційний коктейль і просто кричить: «Та що ж це робиться?!» Дружина просить: «Мамо, не слухайте радіо, я його викину!» Дала їй читати «Консуело» Жорж Санд — на кілька днів заспокоїлась. Потім знову послухала про «таращанське тіло» і почала кричати. Я її розумію, справді можна збожеволіти.

Читаю маме…