Записки українського самашедшого

Полтора года книга стояла на моей полке, медленно, но верно припадая пылью. Два раза я честно начинала ее читать, но странице на 60 закрывала и ставилаа обратно на полку. Доросла, видимо. Суровая реальность, которую описывает Лина Васильевна, сделала со мною две вещи. Во-первых, заставила пошире открыть глаза на происходящее, а во-вторых - испугала. Испугала потому, что страшно жить в таком обществе, где всем "насрать" и где все давно слажили руки, как лапки, и приготовились умирать. Страшно, товарищи. Страшно. А еще книга полна цитатами, такими фразами, от которых волосы дыбом встают.

Лінію оборони тримають живі

Життя звичайного українця на призмі політики. Багато хороших ідей, патріотичних думок. Все чим живе українець. Ця книга близька мені, вона з точністю передала мій внутрішній стан. Її з легкістю можна було б назвати «Посібник для патріота». Водночас книга важка. Ну вона ж про Україну, тому і не дивно, історія України теж важка. Цю книгу може зрозуміти лише українець і лише патріот. Її неможливо прочитати на одному подиху. Наче п’єш чай, сьорбаєш ковтками. Зате коли дочитаєш тебе охоплює і радість і повага з патріотизмом і дух України. Дух України – найсолодше, що може бути. Це сучасна «Історія України». Туди увійшла помаранчева революція - те, що показало, що ми не слабкі, що ми українці. Хоча мені тоді було лише 10 років але цього було достатньо для…

Брр... мурашки по шкірі, але не від задоволення чи збудження, а від жаху. Я завжди ставилась до пані Костенко з прохолодою, до чогось серце прикипало,щось чіпляло душу,а до чогось було прохолодним. Але в данному випадку я просто була шокована, для мене цей "твір" чи "витвір" мистецтва, як хочете так і іменуйте, став одним з топових прикладів сучукрліт як масової літератури. Книга пуста, коли вічне торкається політики - це вже не мистецтво. Та й схоже це на одкровення у психіатра.

Честно говоря ожидал намного большего от так громко разрекламированной книги. Главный герой в книге, то ли ученый, то ли программист то ли сборщик ПК (прям швея - мотористка), кто он не совсем понятно. Сложилось впечатление что автор, как и многие пожилые люди, не особо видит разницу между программистом и администратором, но назвать главного героя ученым.... По сути книга повествует о неком семейном человеке который переживает не столь далекие политические события в Украине, сталкивается с проблемами самореализации, постоянной нехватки финансов и проблемами в отношениях со своей женой. Типичный кризис средних лет: анализ того что сделал, чего добился и чего хотел достичь в жизни и так и не достиг. Каждый сходит сума по-своему, но главный герой сходит сума благодаря новостям. Он…

Гм.. гм..

Коли я починала читати цю довгу книжку, то спершу переглянула людські рецензії. І було щиро обурена: яяаак?? таке кажуууть? книжка "така собі"? в Ліни Костенкооо?

Мого ентузіазму стачило не надовго. Вже після того, як я зрозуміла, що сюжету не буде і цей потік свідомости (наскрізь самашедшої) буде тягтися ще довго. Місцями дуже цікаво і гостро. Я взнавала Костенко у влучних фразах, думках і засобах.

А часом відверто нудилася. Може біда в тому, що ми розучилися читати довгі романи-хроніки? Костенко не з тих, що мусить підстроюватися до читача, тому написано саме так, а не інакше.

Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.

Через тернии к самашедшости

«Кое-как жили мои родители, и родители моих родителей, и все хорошие порядочные люди в этой части мира всегда были жить кое-как, оболваненным очередной властью, очередным режимом. Надоело. Кое-как жить я больше не хочу. »

Лина Костенко - это своеобразный феномен в украинской литературе. Ее поэтические взносы имеют огромный масштаб, мало кто умеет орудовать словом, как Лина Костенко.

«Записки украинского сумасшедшего» - свежее дыхание Костенко, что-то новое, какой-то крик ее утомленной души. Этот роман рассказывает историю сломленного человека, живущего лишь одной надеждой. Главный герой глазами автора смотрит на все события всемирного и местного масштаба, что-то записывает, делает выводы. И с каждым днем ​​все стихает и стихает в нем надежда.

«У нас на каждую…

Буду честен — так и не осилил. Вроде начал читать, но отложил в сторону и руки так и не дошли. Сложилось двоякое впечатление: с одной стороны описано состояние нашей молодой страны — постоянный бардак, с другой стороны втречается откровенное нытье, которое так надоело в школьном курсе украинской литературы. К сожалению, сквозь программиста просвечивает пожилая женщина, что показывает: автор со своей задачей не справилась.

Итак, нам действительно пора поменять гимн с «Ще не вмерла Украины ни слава, ни воля» на что-нибудь жизнеутверждающее, чтобы лейтмотивом украинской государственности не было вечное нытье, а вас, Лина Васильевна, я полюбил совсем не за прозу, а за стихи, от которых по-настоящему щемило сердце и уходили душевные силы, настолько они были эмоционально увлекающими. И пусть с…

Не сподобалось взагалі! Роман вийшов якийсь нуднуватий, та й просякнутий повністю негативом. Читаєш і починаєш жаліти себе і оточуючиш, навіть руки опускаються. Хоча це якось навіть не логічно але з"являється якась байдужість до всього!

Дуже хотілося б про цю книжку що-небудь сказати, але про неї вже стільки написано, що я з вашого дозволу промовчу.

(26.10.2013) З інтерв'ю київського поета Мирослава Лаюка.

— Ліна Василівна – постать значна, заперечувати це – дурість. Але: бачимо тотальну «лінокостинізацію» в школі і поза нею. Приклади до ілюстрації граматики – з Костенко, вірші для вивчення – теж з неї, кого люблять усі вчительки укрмови й укрліту? – Ліну Василівну. Мені здається, що це така хитрість – любити Ліну Костенко: не мусиш розумітися в поезії, читати її, бо достатньо казати кілька рядків з геніальної Ліни – і виглядати модним і прошареним, такий от «бунт мас», за Гасетом.

Будь-які силування до швидкої і неодмінної канонізації, якщо ще й ці інтенції йдуть з боку автора – мені виглядають досить веселим фактом.…

Одна из стоящих книг в современной украинской истории. И хотя мнение об этой книге неоднозначное, но прочитать ее стоит!